— Скільки вам років? — пластичний хірург Тарас Богданович Коваленко впільно дивився на гарне обличчя Марійки.
Вона кліпнула віями, посміхнулась і відвела погляд, потім знову подивилася на нього. Скільки таких жіночих хитрощів, напускної ніжності і розгублених поглядів він бачив у цьому кабінеті. Щойно запитував про вік, жінки миттєво пригадували, що перед ними — чоловік, молодий і привабливий. Марійка не стала винятком.
— А ви як гадаєте? — жартівливо запитала вона.
Він суворо на неї подивився.
— Двадцять дев’ять, — не кліпнувши оком, збрехала Марійка.
Чомусь жінок завжди лякав тридцятирічний рубіж.
— Тридцять дев’ять, якщо точно, — беземоційно поправив її Коваленко, зі співчуттям все ж знісши пару років.
— Вас не обдуриш, докторе, — промовила Марійка, оцінивши його такт.
— Навіщо тоді намагаєтесь? Я лікар, а не потенційний наречений. Ваш вік мені потрібен для іншого. Якби вам справді було двадцять дев’ять, ви б навряд чи прийшли до мене. Ви чудово виглядаєте для свого віку. Навіть скажу — ідеально. Багато жінок вам позаздрили б.
— Ви страшна людина. Бачите нас наскрізь, як рентген, — знову жеманничала Марійка.
— Це моя робота і досвід.
— Вашій дружині пощастило. Ви розумієте жінок.
Коваленко хотів сказати, що ще не одружений, але передумав.
— То навіщо ви прийшли? Ви прекрасні і не потребуєте пластики. Поки що.
Від компліменту очі Марійки заблищали.
— А якою ціною мені це вдається, не хочете запитати? Так, у мене заможний чоловік. Мені доступні найдорожчі косметологічні процедури, які, до речі, коштують чимало. Але я втомилася годинами тренуватися, потім лежати з масками у косметолога. Я не живу, а намагаюся втримати час і молодість. Я втомилася, — повторила вона.
— Тоді відпустіть час. Не треба видавати себе за когось іншого. У кожному віці є своя краса. — Коваленко подарував їй одну зі своїх сяйливих усмішок.
— Вам легко казати. Ви чоловік. Вам не потрібно рахувати зранку зморшки, калорії і сидіти на вічних дієтах. І все заради фігури. А хто нас до цього підштовхує?
— І хто? — підіграв він.
Марійка йому подобалася. Щира, гарна, жвава.
— Ви, чоловіки. Так-так. Ви почуваєтеся впевненішими, коли поруч молода й красива жінка. І чим старші ви стаєте, тим молодших обираєте. — У кутках її губ застигла гірка складка.
— Я з маленького провінційного міста. Мама працювала на птахофабриці, батько теж. Потім її закрили, мама влаштувалася санітаркою, а батько пішов у котельню. У нас важко знайти роботу. Батько пив, звісно. Я ненавиділа це місто і мріяла втекти, до Києва, хотіла стати акторкою. — Очі Марійки зніжилися спогадами.
Коваленко добре її розумів. Він сам приїхав до Києва з глушини.
— У театральне мене не взяли. Але я знайшла роботу. На ринку, у кіоску. — Він бачив, як їй важко зізнаватися. — Не розповідатиму, як виживала. Мені пощастило. ОдВідтоді минуло багато років, але Коваленко все ще пам’ятав її обличчя — таке, яким воно було до того, як вона захотіла його змінити.