Давно це було…
Олена обійшла квартиру, перевірила, чи все вимкнуто, чи лишає порядок. Любила повертатися до чистого дому. Ну куди ж вона їде зі свого затишного раю? Навіщо? Живе, як у санаторії — що хоче, те й робить. Та якщо не поїде, донька образиться. Поїздка на море — це її подарунок Олені на день народження.
Вона зітхнула, викатила валізу з квартири й замкнула двері на два замки. Потягнула ручку, щоб переконатися, що зачинено надійно, і подзвонила до сусідки.
— Що, уже від’їжджаєш? — запитала сусідка Марія.
— Так, ось ключі принесла. — Олена неохоче простягнула зв’язку.
— Не хвилюйся, квіти полию, за всім погляжу. Відпочивай на здоров’я і ні про що не турбуйся, — запевнила Марія. — Пощастило тобі з донькою, путівку купила, насолоджуйся, мамо. А мій Петрик тільки про пляшку й думає. Була родина, квартира — усе прогуляв…
Олені було шкода сусідку, та лише тепер вона зрозуміла, що небезпечно залишати їй ключі від своєї оселі. А раптом її син залізе до неї? Нічого коштовного в неї, звісно, нема, але будь-яку річ шкода, якщо пропаде. Усе ж коштує грошей. Та й неприємно, якщо хтось порпатиметься в її речах. Пожалкувала, що не домовилася з кимось іншим приглянути за квартирою. Пізно вже міняти рішення. І ображати Марію недовірою не хочеться. Скільки разів вона їй виручала.
Сусідка помітила сумнів на обличчі Олени.
— Не бійся, ключі сховаю, Петрові не скажу про них. Їдь спокійно. Усе буде добре, — пообіцяла вона.
Олена кивнула і покотила валізу до сходів.
— З Богом, — крикнула вслід сусідка і зачинила двері.
До вокзалу Олена дійшла пішки — навіщо таксі, якщо лише дві зупинки? А в автобус лізти з валізою — тільки людей турбувати. Через підземний перехід вийшла на перон. Саме стояв потяг. Пішла вздовж, вишукуючи дев’ятий вагон. Знайшла й зупинилася. Тут і чекатиме, щоб потім не метушитися.
«А раптом нумерація вагонів з іншого кінця?» — раптом занепокоїлася Олена. «Нічого, зазвичай диспетчер оголошує заздалегідь, встигну добігти», — заспокоїла себе.
Тиждень тому донька раптом приїхала й сказала, що вирішила зробити подарунок заздалегідь, щоб Олена встигла підготуватися.
— Ти вагітна? — запитала вона тоді.
Другу дитину, звісно, треба, але першій трохи більше року. Від пелюшок ще не відійшли — зарано для другого.
— Та ні. Не вагітна. Я тобі на день народження путівку на південь купила. Потяг увечері одинадцятого, купе. Ось. — Вона простягнула конверт. — За тиждень встигнеш зібратися.
— Як? Сама? Без вас? Що ти видумала? У самий день народження! А як же гості, стіл? Ні, я нікуди не поїду. Здай квиток, — рішуче заявила Олена.
— Мам, я спеціально підгадала, щоб ти не стояла на кухні цілий день, як на роботі. Хотіла, щоб у тебе свято було — зустріч із морем. Коли востаннє на півдні була? Ось, навіть згадати не можеш. Це тобі від нас з Олегом подарунок. Роби з ним що хочеш, — образилася донька. — Не хочеш на море, сиди вдома, але здавати квиток я не буду. Раптом завагітнію — тоді взагалі про море забудеться на кілька років. Я гарний пансіонат обрала, прямо біля моря, — умовляла донька.
І що робити? Побурчала, звісно, що без її згоди все влаштували, і почала збиратися.
Ось так і опинилася Олена на вокзалі. Від цих поїздок, тим більше сама, більше хвилювань, ніж радості. Самі переживання: чи не спізниться на потяг, з ким у купе їхатиме, як там влаштується… А в її віці зайвий раз хвилюватися небезпечно.
Коли диспетчер оголосила про прибуття потяга й нумерація вагонів починалася з хвоста, Олена трохи заспокоїлася. Все правильно розрахувала. Незабаром почувся гудок. Олена підготувалася, міцніше стиснула ручку валізи, у другій руці тримала документи. Поблизу стояли ще люди з багажем.
Потяг мчав повз, ось уже й хвіст показався. Олені все здавалося, що вагони проїдуть далі, а вона не встигне добігти за дві хвилини. Але потяг зупинився, штовхнувся й завмер. Провідниця дев’ятого вагона відчинила двері прямо навпроти Олени, витерла поручні ганчіркою й готова була перевіряти квитки.
Олена перша подала документи, піднялася у вагон, зайшла у купе, сіла на полицю й видихнула. Ну от, півсправи зроблено — вона у потязі.
Потяг знову штовхнувся й рушив, набираючи швидкість. Двері з шумом від’їхали, у купе зайшли три дівчини. Одразу стало тісно й галасливо. Олена вийшла у коридор, даючи дівчатам розташуватися.
За вікном прокувались ліси й поля, темніли дзеркальні плеса річок. Ночі на початку липня короткі — не встигне змеркнути, як уже світає. Дівчата, сміючись, пройшли повз неїОлена подивилася на сині гори вдалині, на безкрайні поля соняшників, і зрозуміла, що нарешті знайшла те, чого шукала все життя — спокій, тепле море та людину, яка зробила її щасливою.