Маріянка монотонно водила праскою по дошці. По скронях, шиї та вздовж хребта котилися краплини поту. Спека трохи вщухла до вечора, але від праски йшов гарячий подих. Лишилося погладити зовсім небагато, коли задзвонив телефон. Він замовк на мить і негайно задзвонив знову, дратуючи нерви.
Маріянка відставила праску, підійшла до столу та взяла трубку. Прочитала на екрані ім’я подруги й дуже здивувалась.
— Оленко, це ти? Що трапилось? — схвилювалась вона.
— Я. А хто ж ще? Трапилось. Збираюся приїхати, тому й дзвоню. Їду у відрядження, а від готелю відмовилась. Вирішила зупинитись у тебе. Приймеш на два дні?
— Та питаєш. А коли приїдеш? — напружилась Маріянка, згадавши, що з продуктів у неї лише найнеобхідніше. Для себе вона не готувала, обходилась мінімумом.
— Завтра. Знаю, що несподівано, але все вирішилось у останню хвилину. Номер потягу, вагон і час напишу повідомленням. Зустрінеш?
— Зустріну, звісно, — пообіцяла Маріянка, а сама подумала, що й так часто бере лікарняні, незручно ще й відпрашуватись.
Та подруга заспокоїла, сказала, що приїде ввечері аж на два дні. З серця зліг камінь.
— Ти спеціально не готуйся, а то знаю я тебе. Чекай, скоро набалакаємось, — сказала Оля і відключилася.
Маріянка допрасувала білизну, скВони стояли на березі річки, тримаючись за руки, і вітер переніс їхній сміх у темряву ночі, де він злився з шепотінням трави та далекими зірками.