**Щоденниковий запис**
Оксана обійшла квартиру, перевірила, чи все вимкнено, чи лишає порядок. Любила повертатися до чистої хати. Ну куди ж вона їде зі свого звичного раю? Навіщо? І так живе, як у санаторії, що хоче, те й робить. Але якщо не поїде, донька образиться. Поїздка на море — це її подарунок Оксані на день народження.
Вона зітхнула, викатила валізу з квартири й замкнула двері на два замки. Подергала ручку, щоб переконатися, що замкнено добре, і постукала у сусідські двері.
— Що, уже їдеш? — запитала сусідка Марія.
— Так, ось ключі принесла. — Оксана неохоче простягнула зв’язку сусідці.
— Не хвилюйся, квіти полию, за всім поглядаю. Відпочивай на здоров’я й нічого не бійся, — запевнила Марія. — Пощастило тобі з донькою, путівку купила, відпочивай, мамо. А мій Валерко тільки про пляшку й думає. Була родина, квартира — усе пропив…
Оксана співчувала сусідці, але тільки зараз зрозуміла, що небезпечно залишати їй ключі від своєї хати. А що, як її син залізе до неї? Нічого цінного в неї, звісно, нема, але будь-яку річ шкода, якщо зникне. Усе ж гроші коштує. Та й неприємно, якщо хтось порпатиметься в її речах. Пожалкувала, що не домовилася з кимось іншим приглянути за квартирою. Пізно вже змінювати рішення. І ображати Марію недовіром не хотілося. Скільки разів вона її виручала.
Сусідка помітила сумнів на обличчі Оксани.
— Не переймайся, ключі сховаю, Валерку не скажу про них. Їдь. Усе буде добре, — пообіцяла вона.
Оксана кивнула й покотила валізу до сходів.
— З Богом, — крикнула вслід сусідка й замкнула двері.
До вокзалу Оксана дійшла пішки — не брати ж таксі заради двох зупинок. А в автобус лізти з валізою — тільки людей турбувати. Підземним переходом вийшла до платформ. Там якраз стояв потяг. Пішла вздовж складу, визираючи шостий вагон. Знайшла й зупинилася. Тут і чекатиме, щоб потім не метушитися по перону.
“А якщо нумерація вагонів з іншого кінця?” — раптом занепокоїлася Оксана. “Нічого, зазвичай диспетчер оголошує, встигну добігти”, — заспокоїла себе.
Тиждень тому донька раптом приїхала й сказала, що вирішила зробити подарунок заздалегідь.
— Ти вагітна? — тоді запитала вона.
Другої дитини треба, звісно, але першій трохи більше року. Від пелюшок ще не відійшли — зарано для другого.
— Та ні. Не вагітна. Я тобі купила путівку на південь. Потяг увечері одинадцятого, купе. Ось. — Вона простягнула конверт. — За тиждень встигнеш зібратися.
— Як? Сама? Без вас? Що ти видумала? В самий день народження! А гості? А святковий стіл? Ні, я нікуди не поїду. Здай квиток, — рішуче сказала Оксана.
— Мам, я спеціально підгадала, щоб ти не стояла цілий день біля плити. Хотіла, щоб у тебе був справжній святочний день — зустріч із морем. Коли ти востаннє на півдні була? Ось і не згадаєш. Це тобі подарунок від нас із Олегом. Роби з ним що хочеш, — образилася донька. — Не хочеш на море, сиди вдома, але здавати квиток не буду. Раптом завагітнію — тоді взагалі про море забудемо на кілька років.
Що ж робити? Побурчала, звісно, що без її згоди все влаштували, і почала збиратися.
Отак і опинилася Оксана на вокзалі. Від цих поїздок, тим більше самотужки, більше тривоги, ніж радості. Сплошне хвилювання: чи встигне на потяг, з ким у купе їхатиме… А в її віці зайвий стрес небажаний.
Коли диспетчер оголосила номер вагона, Оксана трохи заспокоїлася. Усе правильно розрахувала. Незабаром почувся гудок потягу. Вона міцніше схопила ручку валізи, у другій руці тримала документи. Навкруги стояли люди з чемоданами.
Потяг промайнув повз, ось уже й останній вагон. Оксані здавалося, що вона не встигне добігти. Але поїзд зупинився. Провідниця відкрила двері, витерла поручень і почала перевіряти квитки.
Оксана першою піднялася в вагон, зайшла у своє купе, сіла на полицю й видихнула.
Потяг рушив. У купе зайшли троє дівчат. Зараз же стало тісно й галасливо. Оксана вийшла у коридор.
Ніч на початку липня коротка. За вікном миготіли поля, темніли дзеркала річок. Дівчата, сміючись, пройшли повз неї. Оксана повернулася до купе, переодяглася й лігла. Під стукіт коліс швидко заснула.
Прокинулася через зупинку. За вікном світало. Годинник показував пів на третю. З верхньої полиці звисала прядь світлого волосся. Дівчата, виявляється, повернулися, та їх не чула.
Коли вона прокинулася вдруге, купе заливало сонце. Душно. Дівчата спали. Оксана вийшла до туалету — біля дверей стояв чоловік з рушником через плече.
— На море їдете? — спитавОксана посміхнулася й зрозуміла, що море, тепле й ласкаве, вже чекає на неї, немов старий друг, який простягає руку після багатьох років розлуки.