Здається, ми й не розлучались…
Щодня Оля йшла додому з надією, що Андрій повернеться. Знала, що ключів у нього нема, залишив, коли йшов. І все одно сподівалась, що відчинить двері й побачить у передпокої його кросівки. Дива не сталось і цього разу.
Вони прожили разом два роки. Він заповнив порожнечу після смерті мами. І навіщо вона почала ту розмову… Між ними з самого початку не було пристрасті. Просто було добре разом. Та Андрій не робив пропозиції, не говорив про майбутнє, про їхнє майбутнє.
— А що далі? — запитала Оля одного дня.
— Ти про штампик у паспорті? А що він змінить?
— Для жінки це важливо. Якщо тобі ні, може, розійдемось? — сказала вона напівжартом, щоб налякати, підштовхнути до рішучого кроку.
— Тоді розійдемось, — раптом промовив він і пішов.
Вже тиждень вона жила сама. І чекала. Подзвонити? Попросити повернутися? Та якщо чоловік так легко пішов, значить, не кохав.
Він з’явився в її житті саме тоді, коли вона залишилась зовсім самотньою. Два роки тому у водія маршрутки серце підвело, він не втримав кермо й врізався в зупинку. Мама й ще одна жінка загинули на місці, іншим пощастило більше — вони постраждали, але вижили. Водій помер у лікарні, коли дізнався, що через нього загинули люди. Великий інфаркт.
Про це розповіли у всіх новинах. Після похорону Оля ходила, як уві сні. Сама ледь не потрапила під машину Андрія. Він встиг загальмувати, вийшов і почав на неї кричати, а потім побачив її обличчя й замовк, відвіз додому та залишився з нею.
Він молодший на три роки. Різниця невелика, але Олі здавалося, що між ними ціла декада. Він нічого не планував, жив одним днем, від розмов про дітей відмахувався. «Які діти? Встигнемо. Олю, хіба нам погано удвох?» — сміявся Андрій.
А їй хотілось звичайної родини, дітей, разом вибирати коляску й піжамки для малечі. Його дратували такі розмови.
Вдома вона навмисне не діставала телефон із сумки, щоб не дивитись на нього кожну хвилину. Ледь стримувалась, щоб не подзвонити. Збираючись на роботу, щоранку із замиранням серця перевіряла повідомлення. Андрій не писав.
Знову порожній самотній вечір. По телевізору йшов якийсь фільм. Оля думала про своє, не бачачи, що відбувається на екрані. Тому не одразу почула приглушену мелодію з передпокою. Довго не могла витягнути телефон із сумки. Заважали гаманець, розческа, різні дівочі дрібниці. Нарешті дістала, але дзвонив не Андрій. Оля відповіла, думаючи, що в нього мог розрядитися акумулятор чи він потрапив у аварію…
— Олю? — запитав уже немолодий жіночий голос.
І їй одразу стало байдуже, хто дзвонить і навіщо.
— Це сусідка тієї Саші. Олександра померла сьогодні вранці.
Яка тітонька Саша? Яка сусідка? Про що взагалі говорить ця жінка? І раптом у голові спалало спогад із дитинства. Маленька й кругла, наче Колобок. Вона прикривала рот рукою, коли посміхалась. У неї не було передніх зубів — чоловік вибив у п’яному гніві. Від неї пахло печкою й пиріжками.
Оля з нетерпінням чекала літа, щоб поїхати до тітоньки Саші. Але мама сказала, що вони більше туди не поїдуть. Вона вже не пам’ятає, чому. А потім забула й саму тітку Сашу.
— Ти мене чуєш? — запитав незнайомий голос.
— Так. А від чого вона померла?
— Лікар сказав, що тромб відірвався. Лікарня в районному центрі, не такі лікарі, як у місті. Можна було й дома залишити, але спека стоїть… Ти приїдеш?
— Коли похорон? — запитала Оля.
Нікуди вона не збиралась їхати.
— Післязавтра, на третій день, як треба. Якщо не можеш, скажи, перенесемо…
— Не треба, я приїду. Скажіть, як до вас дістатися, я не пам’ятаю, — ледве вимовила Оля.
— Звісно, — зраділа жінка. — Звідки тобі пам’ятати? — Село Залісся. Автобусом дві години, машиною швидше.
— Я автобусом, — сказала Оля, згадавши, що Андрія з машиною вже нема.
— Білет до села Бикове, до нас не їздить, пішки треба йти. Може, зустріну?
— Не треба.
— Приїжджай. У неї, окрім тебе, нікого більше нема…
«Я не поїду. Навіщо? Я майже не пам’ятаю тітку Сашу. Звідки взагалі ця сусідка дізналася мій номер?» — Оля відчинила шафу. На очі попалося плаття, в якому вона ховала маму. — «Мамо… Вона б поїхала».
Оля дістала довгу синю спідницю в дрібну білу квітку та чорну блузку. Все інше було яскраве — на похорон не підійде. Склала одяг у сумку.
Вранці вона пішла на роботу й написала заяву на три дні за свій рахунок. Як треба.
— Якщо потрібно ще, телефонуй, — із співчуттям сказала начальниця.
Оля повернулась додому, зібрала все необхідне й вирушила на вокзал. Автобус уже піВони одружилися через місяць, а через рік народилася донечка, яку назвали на честь тітоньки Саші.