Все через тебе…
Липка спека липня нестерпна. Повітря важке, насичене вологою та пилом. Соломія дихала важко, розплющуючи ніздрі. Серце, напружене від зносу, глухо калатало в грудях, молило про відпочинок та прохолоду.
У свекрухи в суботу день народження, вони з чоловіком поїдуть на дачу. Соломія дуже сумувала за сином, але на дачі йому набагато краще, ніж у місті. Уявляла, як сидітиме в тіні розлогих яблунь, питиме прохолодну воду з криниці, дихатиме чистим повіттям… Але до суботи ще треба дотягнути. А спека, наче насміхаючись, не збиралася відступати. Чекали літа? Мріяли про сонце? Ось вам — не скаржіться.
Автобуси в годину пік забиті липкими від поту тілами, а задушливий простір над ними нагадував невибухнулу бомбу — досить іскри, щоб напруга розірвалася. Пішки йти теж спекотно, але можна заходити по дорозі в магазини, охолоджуватись під кондиціонерами, набиратись сил для наступного ривку додому.
Попереду з’явилась будівля торгового центру, і Соломія прискорила крок — так хотілося швидше потрапити під холодне подихання кондиціонерів. Нарешті вона увійшла, вдихнула повними легенями прохолоду. Серце подячно забилося рівніше.
Соломія повільно йшла між крамницями, іноді заходячи, прицінюючись і шукаючи подарунок для свекрухи. Та, звісно, щороку казала, що в неї все є, не треба витрачатися, головне — увага. Але Соломія бачила задоволений блиск у її очах, коли дарувала щось незвичайне.
Не знайшовши нічого, вона попрямувала до виходу. На шляху трапився невеликий відкритий кіоск, де продавали всяку всячину — від ручок та шпильок до прикрас. Соломія зупинилася, щоб ще трохи продовжити насолоду прохолодою перед виходом на розпечену вулицю. Погляд ковзнув по полицях і зупинився на незвичайній вазі з високим вузьким горлечком, ніби викладеним кольоровою мозаїкою. Вона ніколи не бачила такого.
— Покажіть, — попросила Соломія молоденьку продавчиню.
Ваза виявилася важкуватою, металевою. По поверхні йшов товстий металевий шнур, що ділив її на асиметричні комірки, заповнені кольоровою емаллю — не яскравою, а ніби припорошеною пилом. Виглядала старовинно. Серед яскравої дрібниці ваза вирізнялася — дорого та ефектно.
— Скільки коштує? — запитала Соломія.
Названа ціна змусила її очі розширитися.
— Ручна робота. Таких більше немає, — з гордістю сказала дівчина.
— Це якась колекція? Звідки?
— Робить один чоловік з інвалідністю. Речі гарні, але купують рідко — дорого.
— Я візьму, — піддавшись раптовому пориву, сказала Соломія. Вона подумала, що в ній чудово виглядатиме троянда на довгому стеблі. Вона прикрасить будь-який інтер’єр. Свекруха має оцінити — та любить усе незвичайне.
— Чи можна її гарно запакувати? — попросила Соломія.
— Спробую знайти щось, — сказала продавчиня й почала шукати під прилавком.
Чекаючи на пакунок, Соломія розглядала дрібниці у вітрині. До кіоску підійшла жінка з виснаженим блідим обличчям — у спеку багато хто так виглядав.
— Привіт, Наташ. Бачу, вазу купили?
— Так. — Дівчина випрямилась і косила оком на Соломію. Жінка не помітила цього або не хотіла. — Гроші перерахую, як звільнюся, — сказала продавчиня.
— Гаразд, тоді завтра принесу ще щось, — жінка попрощалась і пішла.
Соломія не могла згадати, звідки знає її — не просто бачила, а саме знала. Дивилася вслід. Щось тривожило пам’ять. Віра… Та це ж Віра!
— Вас влаштовує? — запитала продавчиня, кладучи перед Соломією гарний пакунок із пишним червоним бантом. — Доплатити треба двісті гривень.
Соломія приклала картку до терміналу, взяла подарунок і, не чекаючи чеку, кинулася наздоганяти жінку.
Віра йшла повільно, не озираючись, опустивши голову, ніби вирішувала в думках складне завдання.
— Віро! — гукнула їй Соломія.
Жінка зупинилася й обернулася. Миттєво вони дивилися одна на одну.
— Ти мене не впізнала? Я Соломія.
— Чому ж, впізнала, — без радості відповіла Віра. — Ти майже не змінилася, на відміну від мене, — усміхнулася вона. — Ти вазу купила? — Віра кивнула на пакунок у руках Соломії.
— Так. Дуже гарна. У свекрухи в суботу день народження, вирішила подарувати. Дівчина сказала, що робить чоловік з інвалідністю.
— Мій чоловік, — відповіла Віра.
Вони йшли разом. Соломія підлаштовувала під повільний крок Віри.
— Я думала, це старовинна річ. Твій чоловік художник? — зацікавилася Соломія.
— І художник теж. Тільки не кажи, що нічого не знаєш. Ти з місяця впала? Як і завжди, живеш не від того світу. Це Женя робить.
— Женя? Але ж дівчина сказала, що робить інвалід.
— Він і є інвалід. Після аварії не ходить і вже не буде ходити. Хоча б на шматок хліба заробСоломія тихо вимовила: “Я завжди знала, що життя повертається колом…”.