Здається, ми й не розлучалися…
Щодня Марійка йшла додому з надією, що Петро повернеться. Знала, що ключів у нього нема, залишив, коли йшов. Та все одно сподівалася, що відчинить двері та побачить у сінях його кеди. Чуда не сталось і цього разу.
Разом вони прожили два роки. Він заповнив пустоту після смерті матері. Навіщо ж вона почала ту розмову… Між ними з самого початку не було пристрасті. Просто було добре разом. Та Петро не робив пропозиції, не говорив про майбутнє, про їхнє майбутнє.
— А що далі? — спитала вона одного разу.
— Ти про штампи в паспорті? А що вони змінять?
— Для жінки це важливо. Якщо тобі — ні, може, розійдемося? — сказала вона напівжартом, щоб налякати, підштовхнути його до кроку.
— Тоді розійдемося, — раптом відповів він і пішов.
Вже тиждень вона жила сама. І чекала. Подзвонити? Попросити повернутися? Та якщо чоловік так легко пішов, значить, не кохав.
Він з’явився у її житті саме тоді, коли вона залишилася зовсім одна. Два роки тому в водія маршрутки сталося серце, він не впорався з кермом і врізався в зупинку. Мати та ще одна жінка загинули на місці, іншим пощастило більше — вони постраждали, але вижили. Водій помер у лікарні, коли дізнався, що через нього загинули люди. Великий інфаркт.
Про це розповідали у всіх новинах. Після похоронів Марійка ходила, ніби у сні. Сама ледь не потрапила під машину Петра. Він встиг загальмувати, вийшов і почав кричати на неї, а потім побачив її обличчя й замовк, відвіз додому та залишився.
Він молодший на три роки. Різниця невелика, але Марійці здавалося, що між ними — ціле десятиліття. Він нічого не планував, жив одним днем, від розмов про дітей відмахувався. «Які діти? Встигнемо. Марійко, хіба нам погано удвох?» — сміявся Петро.
А їй хотілося звичайної родини, дітей, разом вибирати дитині коляску та сорочечки. Такі розмови його дратували.
Вдома вона спеціально не діставала телефон із сумки, щоб не дивитися на нього кожну хвилину. Ледь стримувалася, щоб не подзвонити. Збираючись на роботу, щоранку з заміранням серця перевіряла повідомлення. Петро не писав.
Знову порожній самотній вечір. По телевізору йшов якийсь фільм. Марійка думала про своє, не бачачи, що на екрані. Тому не одразу почула приглушений дзвінок із сіней. Довго не могла знайти телефон у сумці. Заважали гаманець, гребінець, усілякі дрібнички. Нарешті дістала, але дзвонив не Петро. Марійка відповіла, думаючи, що в нього мог розрядитися телефон чи він потрапив у аварію…
— Марійко? — почувся немолодий жіночий голос.
І їй одразу стало байдуже, хто дзвонить і навіщо.
— Це сусідка тітки Оксани. Оксана померла сьогодні вранці.
Яка тітка Оксана? Яка сусідка? Про що взагалі говорить ця жінка? І раптом у пам’яті спалахнуло спогад із дитинства. Маленька й кругла жінка, схожа на Колобка. Вона закривала рот рукою, коли посміхалася. У неї не було передніх зубів — чоловік вибив у п’яному гніві. Від неї пахло піччю та пампушками.
Марійка з нетерпінням чекала літа, щоби поїхати до тітки Оксани. Але мати сказала, що вони більше туди не поїдуть. Вона вже не пам’ятає чому. А потім забула й саму тітку Оксану.
— Ти мене чуєш? — спитав незнайомий голос.
— Так. А від чого вона померла?
— Лікар сказав, що відірвався тромб. Лікарня у райцентрі, лікаА потім, коли Микола взяв її за руку, Марійка зрозуміла, що щастя завжди приходить несподівано, коли його вже не чекаєш.