“Дочекайся мене, Олесю Петрівно!”
Дзвінок пролунав, і шкільні коридори поступово спорожувались. Вчителі розходилися по класах, попіхаючи запізнілих учнів. За вікном шелестіло молоде листя, сонце вабило на вулицю. Олеся Петрівна зупинилась біля дверей класу. Їй, як і дітям, кортіло все кинути й піти гуляти весняним містом. Вона зітхнула й увійшла. Семикласники з шумом підвелися.
“Доброго ранку. Сідайте, будь ласка,” — промовила вона, проходя до вчительського столу.
“Хто сьогодні відсутній?” — глянула на клас.
Відмінниця Марійка Коваленко підвелася й англійською повідомила, що Сашко Вовченко захворів, а Іванка Білозора немає. Вона завжди перша реагувала, бо знала мову найкраще. По класу пробіг шепіт.
“Тарасе, що з Іванком?” — спитала Олеся Петрівно українською.
Тарас Луценко був Іванковим сусідом. Усі в школі знали, що його батько рік тому вийшов із тюрми, не працював, пив і жорстоко бив дружину. Синові теж діставалося, коли він заступався за матір. Іванко часто приходив на уроки з синцями. Перед фізкультурою мінявся в роздягальні останнім, щоб хлопці не бачили жовто-блакитних плям на тілі. Але всі знали, що батько не втримує рук. Сусід Тарас розповідав.
Олесі був Іванко симпатичний. Хлопець красенем виріс, розумний не по роках. У неблагополучних родинах діти дорослішають рано. Вчився добре, швидко все схоплював. Тільки англійська йому не давалася, але він ставився.
Після університету Олеся повернулася до рідної школи викладачкою англійської. Не хотіла залишати матір саму, тому не поїхала до Києва, не влаштувалась у приватну школу, як багато її однокурсників.
Старшокласникам викладала досвідчена вчителька. Олесі дісталися середні класи. Спочатку, звісно, її дражнили, а потім звикли й полюбили молоду вчительку. Вона одягалася строго, але з-під маски суворості часто визирали добрі очі й усмішка.
Дівчата наслідували її манери, а хлопці ховали закоханість за грубістю. Із цього року Олеся Петрівна взяла керівництво над 7-Б.
“Олесю Петрівно, учора його батько знову напився, матір бив. Крики на весь дім. Вночі “швидка” забрала її до лікарні. Іванко подзвонив, коли такий заснув. А ті вже й поліцію викликали. Батька забрали, а Іванка теж, поки не знайдуть родичів.”
“Як?!” — Олеся Петрівна знову оглянула клас. Затихлі учні чекали пояснень. Що сказати?
“Добре. Після уроків я піду до поліції, дізнаюся.”
Клас з полегшенням зідхнув.
Перед очима Олесі стояло обличчя тринадцятирічного Іванка. Скільки разів вона пропонувала допомогу, але він лякано хитав головою. На уроках вона ловила його пронизливий погляд, від якого червоніла й плутала слова.
“Добре, почнемо,” — промовила вона нарочито жваво.
На перерві Олеся зайшла до директора.
“Миколо Івановичу, Білозір…”
“Знаю, Олесю Петрівно. Мені вже дзвонили з поліції. Поки що шукають родичів. Якщо не знайдуть — відправлять до дитбудинку. Батькові світить термін, а мати… Виживе чи ні. ДиВони зрозуміли, що любов — це єдина сила, яка може перемогти будь-які перешкоди.