Щоденник
Сьогодні був дивний день.
– Олю, привіт! Що робиш? – почула я в телефоні голос подруги.
– Щойно прийшла з роботи. У тебе щось термінове? Вибач, дуже втомилася, день був божевільний, – відповіла я.
– Дзвоню, щоб нагадати – завтра в мене день народження. Чекаю на тебе о сьомій у ресторані «Лелека». Відмову не приймаю. До зустрічі. – Іра, як завжди, відключилася, перші ніж я встигла що-небудь сказати.
– Хто дзвонив? – Мама вже давно стояла біля дверей та слухала.
– Ти ж все чула, – сказала я. Мама образилася. – Іра запросила на день народження, – пом’якшила я.
– Даремно ти тоді не купила те червоне плаття, зараз би знадобилося, – у маминому голосі був докір.
– Мам, я взагалі забула, що її день! Навіть подарунок не купила. І не хочу нікуди йти. Привітаю якось потім.
– Якось? Ірина – твоя єдина подруга, а ти хочеш її образити? Зовсім сама залишишся. Я завтра куплю подарунок, не переймайся. Піди, хоч розважишся, а то тільки робота в голові. Тобі ж скоро тридцять, а ні сім’ї, ні дітей. Ну що вже там – жодних серйозних стосунків і не було.
– До чого тут це? Мені не тридцять, а всього двадцять сім!
– Не «всього», а «вже», – заворчала мама. – В Іри повно шанувальників. Може, і тебе з кимось познакомить.
– Мені здається, ти хочеш мене швидше з рук збути, як бабуся казала. – Я навіть не намагалася приховати роздратування.
– А що в цьому поганого? Діти твоїх колишніх однокласниць ось-ось школу закінчать…
– Ірина, до речі, попри купу шанувальників, теж не заміжня, – епічно додала я.
– Вона вийде, не сумнівайся. А от ти…
– Почалося. – Я закатила очі.
Наступного дня я з подарунковим пакетом увійшла в ресторан. На мені було червоне плаття, наполегливо рекомендоване мамою. Волосся завите, розпущене – теж за її порадою. Відчувала себе ніяково, наче підліток, якого раптом поставили за дорослий стіл.
– Ви замовили столик чи вас чекають? – Поряд з’явився адміністратор з вимушеною усмішкою.
– Так, у подруги день народження… – несміливо сказала я.
– Ідемо. – Він підвів мене до столика, де сиділа Іра з двома хлопцями. Одного, Андрія Ковальчука, сина бізнесмена, я знала – Іра якось знайомила нас. Другий виглядав простіше і трохи збентеженим. Зрозуміло. Іра запросила його для мене.
– Дякую. – Іра усміхнулася адміністратору. – Ну нарешті! Ми вже замовили, вибач, на свій смак, – прошипіла вона мені. – Виглядаєш чудово.
Мені захотілося провалитися крізь підлогу.
– Андрію, познайом – це Оля, моя подруга, медсестра, – сказала Іра, коли хлопець налив шампанське.
Я пригубила і поставила фужер.
– А це – Богдан. Він моряк, – Іра підморгнула мені.
– На риболовному судні, – неохоче додав він.
Видно було – він дивився на Іру, а не на мене. Я знову відчула себе залишньою.
Потім вона з Андрієм пішли танцювати. Коли повернулися, я швидко попрощалася.
– Богдане, проведеш Олю, – командувала Іра.
– Не треба, я сама! – заперечила я.
Але він пішов за мною.
– Через два дні виїждемо в Одесу. На судно, – раптом сказав він, коли ми дійшли до мого будинку.
– Щасливої дороги, – відповіла я і зайшла у під’їзд.
Пізніше Іра зізналася, що запросила його спеціально для мене.
Минуло літо, настала мрячна осінь. Одного вечора у лікарню привезли хлопця зі зламаною рукою. Я впізнала Богдана.
– Повернувся з рейсу – а дівчина вже з іншим, – зітхнув він, коли лікар накладав гіпс. – Дівчата не вміють чекати?
– Ви ж у морі півроку, а потім місяць вдома. Як вони до вас звикнути мають? – пожартувала я.
Він подивився на мене.
– Якщо дівчина чекає, морякові ніякі шторми не страшні, – сказав він пізніше.
Перед від’їздом він подарував мені невибагливе колечко.
Більше Богдан у море не плив. Влаштувався на роботу, купив квартиру.
Ірина була свідком на нашому весіллі.
– Пощастило тобі, – зітхнула вона. – З красивими гуляють, а одружуються на таких, як ти.
– На моєму судні є хороший старпом. Розведений. Знайомлю вас, – посміхнувся Богдан.
«Ті, хто мріє про різні речі, рано чи пізно розійдуться. А ті, хто мріє про одне – обов’язково зустрінуться».