Нечем дихати
Оля повільно повернула ключ у замку й увійшла до квартири. Хоч і намагалася зачинити двері тихо, замок все ж клацнув. Не вмикаючи світла, роздягнулася, навшпиньках прокралася до своєї кімнати… Клацання вимикача прогриміло в тиші наче постріл.
— Олю, де ти була? Чому так пізно? Я дзвонила Катрусі. Ти мене обдурила, — почувся мамин голос.
Дівчина завмерла, глибоко вдихнула й обернулася.
— А ти чого не спиш? — спитала вона.
— Як я можу спати, коли тебе нема вдома? Хвилювалася.
— Я вже доросла, мам, годі мене вичікувати, — буркнула Оля.
— Так-так, доросла… — Махнувши рукою, мама пішла до кімнати, але двері не зачинила.
Оля помилувалася й пішла слідом. Сіла поруч на диван.
— Мам, пробач. Я зовсім забула про час.
Мама виглядала втомленою. Яскраве світло люстри підкреслювало зморшки й синці під очима, де застиг докір.
— Я була не сама. З Іваном. Ходили в кіно, потім гуляли. Не хвилюйся.
— З Іваном?
— Так. Познайомилася з ним два тижні тому. Він такий… цікавий, багато знає. — На губах Олі з’явилася усмішка, погляд став мрійливим. Вона притулилася до мами, поклала голову їй на плече.
— Тобі й минулого разу був з ним, а не з Катрусею?
— Пробач.
— Я все розумію, але чому одразу не сказала, не попередила? Він теж вступив до інституту? Будете разом вчитися?
— Він уже закінчив, працює, — поспішно відповіла Оля.
— Старший за тебе? Ох, доню… — зітхнула мама, а Оля підняла голову, готуючись до захисту, але мама її перехопила. — Познайомиш мене з ним?
— Звісно. Тобі сподобається.
— Я й не помітила, як ти виросла. — Мама сумно подивилася на доньку. — Пізно вже, іди спати.
— На добраніч, мамо. — Оля поцілувала маму в щоку й пішла до своєї кімнати.
Роздягнувшись, вона залізла під ковдру й дивилася в стелю, згадуючи кожне слово, кожен поцілунок і мріючи…
Коли прокинулася, мами вже не було вдома. Оля умилася, з’їла сніданок, що залишила мама, і взяла телефон.
— Привіт, ти вже на роботі? — весело спитала вона.
— Так, — різко відповів Іван.
— Я заважаю? — Оля насторожилася, почувши його холодний тон.
— Так. Передзвоню пізніше. — Він відключився.
— «Передзвоню пізніше»? — Оля німо дивилася на екран, доки він не погас.
«Мабуть, хтось поряд», — здогадалася вона й почала чекати дзвінка. Спробувала читати, але слова не залишалися в голові. Відклала книжку. По телевізору нічого цікавого. Вона подзвонила Катрусі й запропонувала погуляти.
Подруги їли морозиво, Оля хвалилася, що закохалася, коли зателефонував Іван.
— Пробач, Голубко, просто ти зателефонувала невдало. Я був дуже зайнятий. Ввечері зустрінемося?
— Так! — радісно відповіла Оля.
— Мама хоче з тобою познайомитися, — сказала вона Івану при зустрічі.
— Ти їй розповіла про нас? — Іван насторожився. — Вона не проти? — Недовірливо подивився на Олю.
— А чому має бути проти?
— Ми ж разом недавно… Знайомство з батьками — це вже серйозно…
— А у нас із тобою несерйозно? — Оля напружилася.
— Я ставлюся до тебе дуже серйозно. — Іван притиснув її так, що вона не бачила його обличчя. — Просто твоя мама почне мене «допитувати».
— Часто знайомився з батьками дівчат? Признавайся! — Оля жартівливо штовхнула його.
— Було пару разів.
— Але тобі нічого ховати? Чи в тебе є таємна кімната, як у Синьої Бороди, де ти ховаєш колишніх? — Оля засміялася. — Може, ти одружений?
— Звісно ні. Звідки тобі таке?
— Гаразд, куди підемо? — змінила тему Оля.
— У мене мало часу, мама просила прийти раніше. Давай просто погуляємо?
Він обійняв її та поцілував. У Олі перехопило дихання. Якщо й були сумніви, вони розвіялися.
Вони йшли, обійнявшись, Іван розповідав, як не міг заснути без неї, як мріяв про їхні зустрічі. Він ніколи раніше так не кохав. Обіцяв, коли мамі стане краще, вони обов’язково познайомляться. Після смерті батька вона боїться дзвінків, тому вдома він вимикає телефон…
Оля слухала й уявляла, як вони житимуть разом, як вона зустрічатиме його з роботи, а він носитиме квіти… Серце замирало від щастя.
— То ти прийдеш у суботу? — спитала вона наостанок. — Мама спекла свій фірмовий торт.
Натомість Іван міцно поцілував її.
У суботу він подзвонив і сказав, що мамі погано, приїжджала «швидка»…
Оля засмутилася.
— Нічого. Добре, що він турботливий син. Значить, і чоловіком буде гарним. Давай їсти торт, — сказала мама.
Без апетиту Оля з’їла шматочок. Потім блукала квартирою, нічим не можучи себе зайняти. Вона так мріяла провести цей день разом. А Катруся поїАле тепер вона знала, що її щастя – це не Іван, а нова сторінка життя, яку вона починає разом із мамою та маленькою дитинкою під серцем.