Минуле не відпустить, поки не виправиш…
У кафе повний зал. Богдан заздалегідь замовив столик, аби відзначити свої іменини — інакше б і не встигли. Прийшли, коли ще сонце сіяло, а тепер за вікнами вже стояла темрява. Кондиціонери гули на повну, грала музика. Вікна облямовували блакитні гірлянди, надаючи залі святкового настрою. Хіба що ялинки не вистачало.
— Бодю, пішли потанцюємо, — дружина іменинника Соломія обхопила його за плече. Біля бару вже кружляли дві пари.
— Запросіть Тараса, а я посиджу, — Богдан підморгнув другу.
— Хочу з тобою. Хоч разок, — не відступала Соломія.
— Та йдіть, не дивіться на мене. А мені вже час. Мати засипала повідомленнями. Не буду випробовувати її терпіння. Бодю, знову вітаю з днем народження, — Тарас підвівся, стиснув другові руку й вийшов.
— А ми ще посидимо, так? Тут така прохолода, — почув він за спиною голос Соломії.
Після прохолоди зали вулиця зустріла спекотним повітрям, навіть попізно ввечері. Випив зовсім небагато, а в голові туман, ноги мов ватні. Мабуть, від спеки. У кишені задрижав телефон. Тарас ледве дістав його.
— Тарасе, ти де? Скоро будеш? Я хвилююся, — голос матері звучав тривожно.
— Мамо, вже йду, не хвилюйся.
— Та як же не хвилюватися? Майже одинадцята, — у її тон прокрадався докір.
— Мамо, скоро… — він перервав дзвінок.
Тарас прискорив крок, ковтаючи глибокі подихи, щоб протверезіти.
У душі клекотало роздратування. Йому вже двадцять чотири, дорослий чоловік, а мати дзвонить, наче він ще несмислий підліток. Як тут знайомитися з дівчатами? “Вибач, кохана, мати наказала повернутися раніше?” Він злися на матір у думках, але глибоко розумів її — і ніколи не виказував невдоволення вголос. Ні, він не був мамсиком. Просто знав, чому вона так за нього боялася.
Тринадцять років тому загинула його сестра Оксана. А наступного дня після похорону від серцевого нападу помер батько — не пережив втрати улюбленої доньки. І Тарас був винний у смерті обох. Так він вважав. Жодні слова й умовляння не допомагали позбутися почуття провини.
— Тобі було всього одинадцять. Що ти міг проти трьох дорослих хлопців? Та й пізно було щось робити — вони вже все зробили. Ти не злякався, а побіг по допомогу, — казав йому друг Богдан.
Так воно так, але Тарас продовжував себе докоряти. Це заважало йому будувати стосунки з дівчатами. Йому здавалося, що вони теж знають про його страх. Навіть Соломія. Вони познайомилися першими, ходили разом у кіно, навіть цілувалися — у темряві залу вона перша взяла його за руку. Але потім Тарас представив її Богдану.
— Соломія й Богдан — це доля, — пожартував той.
І незабаром Соломія зізналася, що закохалася в Богдана й обирає його. Що ж тут поробиш? Милий силоміць не буде. Пів року тому вони одружилися, і Тарас був свідком на їх весіллі. Жалкував лише трохи. Дуже вже гарною була Соломія у білій сукні.
— А коли ти привед— А коли ти приведете наречену знайомитись? — питала мати.
— Знайду таку, як ти, одразу одружуся, — жартував Тарас, і це була чиста правда.
Мати й справді була гарною жінкою — стрункою, з благородними рисами обличчя, навіть попри сріблясті нитки у волоссі та дві страшні втрати. Оксана була схожа на неї — така ж ніжна, з довгим світлим волоссям і смуглявою шкірою. Тарас любив дивитися, як вона розчісувала коси, зв’язуючи їх у хвоста або закріплюючи крабиком. Перед виходом вона завжди знімала заколку, і волосся розсипалося по спині, наче шовковий водоспад. З віком вона, мабуть, стала б ще більш схожою на матір.
У них була щаслива родина. Батько обожнював дружину, пишався донькою, радівав синові. Оксана закінчувала школу, встигла здати один іспит. Мріяла вступити до педагогічного, стати вчителькою, але її життя обірвалося в один спекотний літній вечір. Назавжди сімнадцятирічною.
Пусті темні вулиці навівали спогади, від яких він хотів утекти. Але провина не відпускала — гризла, мучила, не давала забути. Жодного дня не минало, щоб Тарас не подумав про сестру, не докоряв собі за ту мить слабкості.
Скромна, тендітна, домашня Оксана жартувала над ним, звала “маленьким”. Він же хвалився перед друзями, що у нього така гарна сестра, немов це була його заслуга. Старшокласники частіше почали з ним товаришувати — розпитували, кому вона віддає перевагу. Вона прасувала, прибирала, чистила картоплю так, наче це була найважливіша робота на світі. Все робила без поспіху, але виходило швидко й акуратно.
Якби він тоді не злякався, не втік… Коли раптово помер батько, Тарасу спало на думку, що треба все виправити. Якщо він помре — сповниться покарання, провина змиється, і все повернеться. У одинадцять років це здавалося єдиним рішенням.
Мати, попри біль, відчула його стан. Одного разу вона прийшла до нього в кімнату — ту саму, яку він колись ділив із сестрою, — сіла на ліжко й попросила не залишати її. Бо якщо він теж піде, їй не заради чого жити.
Тарасу часто здавалося, що вона так і не оговталася після втрати доньки й чоловіка. Але він змилосердився над нею, відклавши думки про покаяння на потім.
***
Крони дерев утворювали над тротуаром темний склепінчастий дах. Рідкі місячні промені пробивалися крізь листя, і дорога нагадувала строкате полотно — світлі й темні плями. Машини рідко пролітали повз, поспішаючи додому. У шумі шин Тара— А коли ти приведете наречену знайомитись? — питала мати.
— Знайду таку, як ти, одразу одружуся, — жартував Тарас, і це була чиста правда.
Мати й справді була гарною жінкою — стрункою, з благородними рисами обличчя, навіть попри сріблясті нитки у волоссі та дві страшні втрати. Оксана була схожа на неї — така ж ніжна, з довгим світлим волоссям і смуглявою шкірою. Тарас любив дивитися, як вона розчісувала коси, зв’язуючи їх у хвоста або закріплюючи крабиком. Перед виходом вона завжди знімала заколку, і волосся розсипалося по спині, наче шовковий водоспад. З віком вона, мабуть, стала б ще більш схожою на матір.
У них була щаслива родина. Батько обожнював дружину, пишався донькою, радівав синові. Оксана закінчувала школу, встигла здати один іспит. Мріяла вступити до педагогічного, стати вчителькою, але її життя обірвалося в один спекотний літній вечір. Назавжди сімнадцятирічною.
Пусті темні вулиці навівали спогади, від яких він хотів утекти. Але провина не відпускала — гризла, мучила, не давала забути. Жодного дня не минало, щоб Тарас не подумав про сестру, не докоряв собі за ту мить слабкості.
Скромна, тендітна, домашня Оксана жартувала над ним, звала “маленьким”. Він же хвалився перед друзями, що у нього така гарна сестра, немов це була його заслуга. Старшокласники частіше почали з ним товаришувати — розпитували, кому вона віддає перевагу. Вона прасувала, прибирала, чистила картоплю так, наче це була найважливіша робота на світі. Все робила без поспіху, але виходило швидко й акуратно.
Якби він тоді не злякався, не втік… Коли раптово помер батько, Тарасу спало на думку, що треба все виправити. Якщо він помре — сповниться покарання, провина змиється, і все повернеться. У одинадцять років це здавалося єдиним рішенням.
Мати, попро біль, відчула його стан. Одного разу вона прийшла до нього в кімнату — ту саму, яку він колись ділив із сестрою, — сіла на ліжко й попросила не залишати її. Бо якщо він теж піде, їй не заради чого жити.
Тарасу часто здавалося, що вона так і не оговталася після втрати доньки й чоловіка. Але він змилосердився над нею, відклавши думки про покаяння на потім.
***
Крони дерев утворювали над тротуаром темний склепінчастий дах. Рідкі місячні промені пробивалися крізь листя, і дорога нагадувала строкате полотно — світлі й темні плями. Машини рідко пролітали повз, поспішаючи додому. У шумі шин Тарасу чулася музика дощу, який би зараз не завадив.
Свої іменини через три місяці він обов’язково святкуватиме вдома, бо мати напеке пиріжків і приготує його улюблені страви.
***
Того літа теж було спекотно. Оксана затрималася у подруги — готувалися до іспиту.
— Чому її досі немає? Те