Очікування щастя
Говорять, що очікування щастя краще за саме щастя. Бо поки його чекаєш, мрієш, уявляєш – ти вже щасливий. А мить, коли воно приходить, така коротка… Не встиг насолодитися, а воно вже звикле, звичайне. І знову починаєш чекати…
У Богдана Шевченка було все: квартира в Києві, машина, гарна робота з доброю зарплатою, дружина — до того ж красуня. Вони дружили ще зі школи. Перше кохання переросло у сім’ю, поперек усього.
А ще в Богдана була донечка — чотирирічна Соломійка. Дружина не працювала, сиділа з донечкою вдома. Соломійку, його сонечко, радість і світло, Богдан любив до божевілля.
Здавалося б, чого ще треба? Живи та радій. Але ж людина влаштована так — коли все є, хочеться ще більше.
З дружиною вони звикли одне до одного, розумілися без слів, навіть по мовчанню. Пристрасті вщухли, відносини стали спокійними, зрозумілими.
Вранці Богдан випивав чашку міцної кави, яка чекала на нього після душу, одягав випрасувані сорочки, що пахли свіжістю, цілував дружину в щоку й їхав на роботу на своєму «Фольксвагені».
Ввечері його чекав смачний вечеря. У вихідні вони їздили на шашлики до батьків на дачу, взимку каталися з гірки. Ні, Богдан був вдячний долі за все. Адже не в кожного життя складається так добре.
Але одного разу в офісі з’явилася нова співробітниця — молода, свіжа, з чорними, трохи косими очима, ніби у лані. Звали її Марічка Лисенко. Люся. Не ім’я, а пісня. То її очі, то музика в імені, то жага чогось нового — а, може, все разом — вразили Богдана. Він раптом зрозумів: вона — те, чого він чекав.
Він постійно натикався на Люсю: біля кавомашини, у коридорі, у кафе під час обіду. Він відчував — це не випадковість, вона теж шукає зустрічей. І Богдан вирішив їй допомогти.
Одного ранку, під’їхавши до офісу, він не вийшов одразу, а почекав, поки побачить легку постать Люсі. Потім вийшов і «випадково» зустрів її біля дверей. Відчинив перед нею двері, пропускаючи вперед.
У ліфті він крадькоси дивився на неї. Іноді ловив її швидкі, цікаві погляди. Але поговорити не виходило — завжди були люди.
Аж поки одного разу вони опинилися в ліфті наодинці. Богдан запитав, як їй робота, щось сказав про погоду, про плани на вихідні. Вона відповідала, усміхаючись, і дивилася злегка насмішливо.
Так минула осінь, наступила зима. Перед Новим роком був корпоратив. Богдан покладав на нього надії. Адже додому можна було не поспішати, і навіть прийти під ранок — без зайвих питань.
Весь вечір він не спускав очей з Люсі. Коли почалися танці, першим запросив її. Коли пригорнув до себе, серце забилося швидше, а по тілі пробігла та сама дрож, як колись у школі, коли вперше танцював на вечорі зі своєю майбутньою дружиною. Люся дивилася на нього своїми ланячими очима, і в її погляді була обіцянка всього і одразу.
Розігріті танцями і вином, вони вийшли в коридор провітритися. Богдан запропонував втекти з вечірки. І Люся без вагань погодилася. Вони вибігли на мороз, сміючись і озираючися.
Охоронець зі зітханням дивився їм услід. Його не запросили на свято, він сидів у своїй каморці біля турнікету. Ніхто не приніс йому шампанського, ніхто не подякував. А він би відніс додому, похвалився б дружині…
А Богдан із Люсею йшли містом, сміялися, говорили про все. Він уникав теми сім’ї, а Люся робила вигляд, що її це не цікавить.
З Люсею було легко. «Пощастило, пощастило…» — билося серце Богдана під час кроків по снігу.
Він уже стомився і шкодував, що залишив машину біля офісу.
— Признайся, Люсю, ти живеш за містом? — запитав він нарешті.
— На околиці, у новобудові, — засміялася вона. — Давай викличемо таксі.
Біля її дому Богдан міцніше пригорнув її, не хотів відпускати. Тверезий розум нагадував — треба повертатися, почитати Соломійці казку. Але тут Люся запросила його на каву. «П’ятнадцять хвилин — і я поїду», — подумав він, відпускаючи таксиста.
До кави справа не дійшла…
Коли через дві години він підійшов до вікна, за шибкою була непроглядна темрява — ні зірок, ні ліхтарів. Нічого. Він відчув, ніби вони з Люсею — єдині у всесвіті, що ширяють над землею.
Йти не хотілося. Але треба було повертатися. Він довго прощався, обіцяючи, що розлука буде короткою, що тепер не зможе без неї. Потім викликав таксі.
У квартирі він увійшов о пів на третю. Дружина лежала, заплющивши очі, але він знав — вона не спить. Він теж зробив вигляд, що вірить.
Ранок почався, як завжди — з кави й поцілунку в щоку.
З того дня вони почали зустрічатися. На околиАле одного дня, коли Богдан стояв у парку, чекаючи на Люсю, він раптом побачив, як його донечка Соломійка грається на гойдалках з дружиною, і в його серці щось перевернулося — він зрозумів, що справжнє щастя вже було з ним, просто він його не помічав.