Оксана заснула лише під ранок. Коли вона розплющила очі, кімнату заливало сонячне світло, біля ліжка стояв Володимир і посміхався.
— Я всю ніч чекала тебе. Де ти був?
— Маленька моя, бачиш, зі мною нічого не сталося. Приводь себе до ладу, підемо снідати десь, — промовив Володимир.
На вулиці було тепло, як улітку.
— Морозиво хочеш? — Не чекаючи відповіді, Володимир підійшов до кіоску й купив Оксанине улюблене вершки-карамель у вафельному стаканчику.
— У тебе гарний настрій. Ти виграв у карти? — запитала Оксана, злизуючи верхівку з морозива.
— Не вгадала. У мене з’явилася одна ідея. І для її реалізації мені знадобиться твоя допомога.
— Але ти ніколи не брав мене з собою. Що мені треба робити?
— Нічого. Ти просто маєш бути поряд. Але якщо не хочеш, я впораюсь і сам.
— Ні, я з тобою, — поспіхом погодилася Оксана.
— Я знав, що ти погодишся. Можеш вибирати білу сукню, — знисходиливо сказав Володимир, під впливом благодушного настрою.
— Правда? Ти робиш мені пропозицію? — зраділа дівчина й навіть забула про морозиво в руці.
Жодній жінці Володимир не дозволяв навіть заїкатися про шлюб. Але Оксана — зовсім інша справа. Вона стала його талісманом, приносила удачу. Рік тому він відбив її у трьох хуліганів.
Оксана жила з матір’ю у невеликому містечку. Після того, як батько пішов, мати запила. Стало ще гірше, коли вона привела в дім чоловіка й сказала, що він буде жити з ними. Сожитель із нескриваним інтересом поглядав на Оксану, а одного разу спробував покласти її до ліжка. Дівчині вдалося втекти, вона сіла на електричку й опинилася у великому місті.
Грошей нема, рідних у місті теж. Що робити? Куди йти? Своїм збентеженим виглядом вона привернула увагу компанії хлопців, які вічно чіплялися на вокзалі у пошуках легковажних жертв. Все могло закінчитися дуже погано для Оксани, але на її крики прибіг Володимир і відбив дівчину у хуліганів. Відтоді вони були разом.
Оксана закохалася у Володимира. Високий, фізично розвинений, добре одягнений, симпатичний і усміхнений, він одним своїм виглядом викликав довіру. З ним було спокійно, хоча Володимир не приховував, що займається не зовсім чесними справами. Але її у свої справи ніколи не втягував.
Вони сіли на лавку на набережній. На сонці морозиво швидко тануло, вафельний стаканчик розмок, солодка вода потекла на долоню, сповзла по зап’ястку й крапнула на поділ сукні.
— От чорт! — Оксана схопилася з лавки й відвела руку з морозивом убік, щоб не випачкатися ще більше.
— Та викинь його, — ліниво прижмурюючись на сонце, наче ситий кіт, сказав Володимир.
Оксана кинула розмоклий стаканчик у смітник, злизнула язиком морозиво з руки. «Яка ж вона ще дитина», — із ніжністю подумав Володимир.
— Справа перед нами вигідна, але треба все добре продумати. Помилитися не можна. Парню з нареченою повірять швидше, ніж мені одному.
— З нареченою? — перепитала Оксана, сідаючи знову на лавку.
— Ти ж наречена. — Володимир обійняв Оксану за плечі, і вона притулилася до нього.
— Вчора я випадково дізнався про одну старушку. У неї нікого нема. Чоловік давно помер, а кілька років тому в гарячій точці загинув єдиний син. Вона постійно про це забудає й чекає його ввечері з роботи. На пальці вона носить перстень, ніколи з ним не розлучається. Гадаю, що такого добра у неї повно. Чоловік непростим був.
— Ти хочеш вкрасти в неї коштовності? — здогадалася Оксана.
— Ні, не хочу галасу. Вона сама нам їх віддасть. Ми заявимося до неї як онук із нареченою. Розумієш? Твоє завдання в тому й полягає, щоб їй захотілося подарувати тобі на весілля свої прикраси.
У Володимира були свої принципи. Оксані стало шкодно старушку. Одне діло — обманювати багатих чиновників і їхніх дружин, інше — самотню довірливу старушку. Оксана задумалася.
— Купи скромну сукню, у якій точно сподобаєшся старушці, — не помічаючи її задуми, сказав Володимир.
— А якщо вона здогадається? Не впізнає в тобі онука? Навряд чи ти схожий на її сина.
— У неї з пам’яттю неважливо, та й не бачила його давно.
Через два дні Володимир із Оксаною стояли перед залізними дверима на третьому поверсі старого цегляного будинку. Володимир востаннє окинув Оксану прискіпливим поглядом і залишився задоволений її скромним виглядом. Сам він, як завжди, був підтягнутий, акуратно одягнений і чарівний.
— Більше мовчи, добре?
Оксана кивнула.
Володимир натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулися шаркаючі кроки, клацнув замок. Оксана очікувала побачити старушку, але перед нею стояла невисока літня жінка у старомодній сукні з білим мереживним комірцем. Пухнате сиве волосся заколоте ззаду шпилькою з чорнимАнна Степанівна подивилася їм у вічі, і в її очах засяяла тиха мудрість, коли вона сказала: “Діти, ви вже зупинилися на межі – тепер вибирайте, чи йти далі разом, чи розійтися різними шляхами, але пам’ятайте, що справжнє щастя не в багатстві, а в спокії душі.”