За вечерею батько то й діло кидав на сина незадоволені погляди. Тарас здогадався — мати розповіла йому, що після школи він хоче вступати до київського інституту.
Батько різко відсунув від себе порожню тарілку й уперто подивився на сина. «Зараз щось буде», — подумав Тарас. Йому кортіло провалитися крізь підлогу або стати невидимкою. Під сердитим поглядом батька макарони застрявали в горлі — ні ковтнути, ні виплюнути.
Врятувала мати. Вона відволікла батька, поставила перед ним кухоль з чаєм, підсунула вазочку з цукерками та печивом.
— Дякую, мамо, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Тарас, підводячись із-за столу.
— А ну сядь! — гукнув на нього батько.
Тарас знав, що з батьком краще не сперечатися, тому сів на місце.
— У мене уроки треба робити… — почав він.
— Встигнеш. Мати сказала, ти до Києва збираєшся. Чим тобі тут погано? Ми тебе виростили, думали, на старість помічник буде, а ти втекти вирішив?
— Я не втікаю… — пробурмотів Тарас.
— Ще й захищаєшся. Що там, медом намазано, у Києві цьому?
— Там більше можливостей зробити кар’єру. Я хочу стати архітектором, тут нема такого факультету, — Тарас теж підвищив голос.
— Сашко, хай їди, вчителі його хвалять, — заспокійливо промовила мати й поклала руку на плече батькові.
— У нас нема грошей, щоб оплачувати твоє навчання. Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Різницю відчуваєш? — розпалювався батько.
— Я вступлю на бюджет, — уперто відповів Тарас. — Я все одно поїду.
— Сашко, заспокойся, не завтра ж він їде, попереду ще іспити. Іди, сину, роби уроки. — Мати показала очима на двері. Тарасові не треба було повторювати двічі — він одразу вийшов із кухні.
— Годі йому потурати! Виростили на свою голову. На старість склянки води нікому буде подати…
Тарас завмер біля дверей у свою кімнату та слухав, тримаючись за ручку.
— Заспокойся. Рано про старість заговорив. Київ поруч, усього дві з половиною години на електричці, приїжджатиме…
Батько щось невиразно пробурчав.
— Пий чай, а то охолоне. Підсолодити? — спитала мати.
— Та що ти, як з малим… Я сам… — роздратовано відповів батько.
Схоже, буря минула. Тарас замкнувся у своїй кімнаті. Серце співало в грудях. Кінець березня, попереду ще два місяці навчання, іспити, але це неважливо. Головне — він поїде до Києва, його чекає цікаве життя, сотні можливостей. Він обов’язково досягне всього…
Після випускного балу Тарас із матір’ю поїхали до столиці подавати документи. Двоюрідна сестра матері, негарна, самотня жінка, зустріла їх неласкаво. Обізвала приїжджих, мовляв, усі їдуть до Києва, а він не гумовий…
— Ну що ж, хай живе. Мені веселіше буде. Тільки у мене тиск, погано сплю. Пізно не приходи, у домі нікого не водь. Сніданок приготую, вечерею поділюся, а вдень сам харчуйся, де хочеш, — пояснювала правила двоюрідна тітка.
Мати лише кивала.
— А скільки візьмеш за постой? — обережно спитала вона, сподіваючись, що тітка відмовить або образиться. Яка ж плата між родичами? Але не тут-то було.
— Сама розумієш, це Київ, а не ваше… — тітка зневажливо скривила тонкі губи. — Тут життя дороге. Тож не осудь… — і назвала астрономічну для їхнього містечка суму.
Мати ахнула, переглянулася з сином.
— Мамо, я краще в гуртожиток…
— Та що ти, сину. Яка т— Не хвилюйся, ми з батьком посилатимемо гроші, — сказала мати.