**Щаслива доля**
У п’ятницю головна бухгалтерка прийшла на роботу в гарній сукні, з пляшкою дорогого вина, тортом та упаковкою м’ясної нарізки.
— Дівчатка, після роботи не розбігаємось, посидимо трохи, відзначимо мій День народження, — оголосила вона.
Всі кинулись її вітати та обіймати. Приєдналась і Оксана. Вона прийшла в компанію зовсім без досвіду, робила помилки, але щиро вважала Наталію Петрівну своєю наставницею. Та обняла її й прошепотіла на вушко:
— Трохи ще попрацюю — і на спокій. Тебе, Оксанко, хочу запропонувати на своє місце. Ти ж організована, відповідальна…
Оксана не встигла подякувати, як вже наступна колега підійшла з вітанням.
Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті, накрили його паперовою скатертиною, виставили все, що знайшлося в холодильнику. На початок святкування завітав директор з керівниками відділів. Подарував великий букет троянд, коробку з презентом. Знову стало галасливо. Оксана непомітно вийшла з кабінету.
— Ти куди це? Ми ж тільки сіли, — наздогнала її в коридорі колега й подруга Марія.
— Мені треба, батько вдома сам.
— Посидь хоч півгодини, нічого з ним не станеться за цей час, — сказала Марія.
— Не переконуй. Не любить, коли я запізнююсь, почне хвилюватися, тиск підскочить. У його віці це небезпечно.
— У якому такому віці? Скільки йому?
— Сімдесят один, — зітхнула Оксана.
— Та що ти! У цьому віці чоловіки ще й закохуються, одружуються…
— Маріко, мені справді треба йти. Вибач за мене, — Оксана обернулася, але та утримала її за руку.
— Заплуталась ти в цьому колі. Ти ж молода, а життя нема. Хіба це нормально? Твій батько що, не хоче, щоб у тебе була родина? Онуків не хоче?
— Про яких онуків ти? Мені ж сорок два…
— І що? Ти собі рано хрест на клала. Так і здохнеш раніше за нього… Ой, вибач, — змовкла Марія, побачивши її погляд. — Але хто тобі правду скаже, як не я? Він хворий?
— Ні, просто старіє, боїться померти самотнім.
— Не розумію тебе, Оксанко. Твоя мати всього себе йому віддала. І де вона зараз? Тепер ти…
— Годі. Це моє життя. — Вона вивільнила руку й швидко пішла до свого кабінету за речами.
Марія з жалем дивилась їй услід.
На вулиці запахло весною, сніг майже зник, ось-ось на деревах набрякнуть бруньки… По дорозі додому Оксана зайшла в магазин. Черга до каси. Вона глянула на годинник — час є, з роботи пішла рано, додому йти десять хвилин, встигне. І заспокоїлась.
Вдома навмисне голосно роздягалася, щоб батько чув. Віднесла продукти на кухню й зайшла до кімнати. Батько лежав на дивані й дивився телевізор.
— Тату, я прийшла. Що дивишся?
За напруженим поглядом вона зрозуміла — він незадоволений. А коли він був задоволений?
— Тату, як самопочуття? — терпляче запитала вона.
— Додому, бачу, не поспішала. Тільки гулянки на думці. А в мене тиск. Померу тут сам, й ти навіть не дізнаєшся, — буркнув батько, кинувши на неї незадоволений погляд.
— Які гулянки? Зайшла в магазин на хвилинку. Зараз. — Вона дістала тонометр і повернулась до нього.
— Давай руку, виміряю.
Батько не ворухнувся.
— Тату, ну що ти як мала дитина?
Він неохоче простягнув руку. Оксана наділа манжету, накачала.
— Ти що вигадуєш? У тебе ідеальний тиск.
— Ти міряти не вмієш. А я відчуваю, — буркнув він.
Оксана розуміла: він не молодий, потребує догляду, все життя працював на будівництві. Але це не означає, що можна цілими днями лежати на дивані.
— Може, лікаря завтра викликати? — запропонувала вона.
— Що вони розуміють? Пігулки випишуть — і все. Нічого не допомагає.
Оксана прибрала тонометр і пішла переодягатися. Потім готувала вечерю, а в голові в неї точився нескінченний діалог з батьком.
*«Я теж хочу відпочити. Цілий день за комп’ютером, очі болять. Могла б сидіти зараз із колегами, їсти торт, пити вино. Мені посаду обіцяють, а я втекла. А якщо Наталія Петрівна образиться?*
*Я доросла людина, набридло, що ти мене контролюєш, до всього причепишся. Міг би хоча б у магазин за кроковий вийти. Марія права — так я й сама скоро захворію. Сил немає…»*
Вона зупинила себе — погано так думати про батька. Хто знає, як вона почуватиметься у його віці? Може, ще гірше буде сваритися. Але перед ким?
Скільки себе пам’ятала, мати все робила сама: прибирала, готувала, тягала важкі пакети. Батько вважав, що чоловікові негоже займатися господарством, тим більше, коли вдома дві жінки. І неважливо, що другій жінці було мало років.
Вона не пам’ятала, щоб мати лежала без діла. Завжди щось робила: варила, шила, в’язала… Коли Оксана підросла, стала допІ коли Оксана, стоячи на балконі нової квартири, подивилася на захід сонця, вона зрозуміла, що щастя — це не коли все ідеально, а коли ти нарешті наважуєшся жити для себе.
