Дзвінок
Оксана повечеряла, помила посуду й прилягла трішки відпочити. Чоловік поїхав на дачу до свого товариша допомогти з лагодженням паркану. Повернеться лише завтра ввечері, у понеділок йому на роботу. Оксана рік як пішла на пенсію, а Тарасові ще два роки працювати.
Несподіваний дзвінок вирвав її з дрімоти. Вона не одразу зрозуміла, що це телефон.
— Так… — хрипким від сну голосом відповіла вона, навіть не глянувши на екран.
Хто ще міг їй дзвонити, окрім доньки й чоловіка? Тарас не любив телефонувати, отже, донька. Та жила з чоловіком у іншому місті й незабаром мала народити.
— Оксано? Спала? — почувся в трубці незнайомий жіночий голос.
— Хто це? — насторожено запитала Оксана.
У трубці лускнув демонстративно гучний зітхання.
— Не впізнала мене? Скільки ж ми з тобою не бачилися?
— Богдана?.. Як ти дізналася мій номер? — здивувалася Оксана й чомусь зовсім не зраділа.
— Це так важливо? Зустріла кілька років тому твою маму, вона й дала.
Оксана пригадала: щось таке мама казала.
— Ти в місті? — Вона й сама розуміла, що запитала дурниці. Нащо телефонувати, якщо не через бажання зустрітися? — Чула, що ти до Америки виїхала, — додала вона.
У трубці роздався сміх, який одразу перейшов у стогін.
— Що з тобою? Ти де? — схвилювалася Оксана.
— Я в лікарні. Саме тому й дзвоню. Ти можеш прийти? Хочу щось сказати. І нічого не неси, не треба.
— У лікарні? Захворіла? — спитала Оксана, остаточно прокинувшись.
— Мені важко говорити. Адресу надішлю повідомленням.
— А в… — почала Оксана, але в телефоні залунали короткі гудки.
Незабаром прийшло повідомлення із назвою лікарні. «Боже мій, у Богдани онкологія!» — Оксана розгублено перечитала повідомлення.
Вона подивилася на годинник — пів на шосту. Поки дістанеться, відвідування вже закінчиться. Пішла на кухню, дістала із морозилки курку на бульйон. Богдана сказала не носити, але як іти в лікарню з порожніми руками? Домашній бульйон — це не їжа, а ліки. Оксана поклала курку розморожуватися в раковину, а сама сіла за стіл. Доньці двадцять вісім, отже, стільки ж років вони не бачилися з Богданою.
З віком усі новини, навіть добрі, Оксана зустрічала з обережністю. Після дзвінка Богдани не могла позбутися тривоги. І Тараса, на лихо, нема вдома. Може, це й на краще. Завтра зранку зварить бульйон, відвідає Богдану й усе дізнається. Та ось заспокоїтися не виходило.
Богдану з десяти років виховувала бабуся по батьковій лінії. Ласки вона не знала й часто до пізньої ночі сиділа в Оксани, разом робили уроки. Баба гнала самогон і постачала його місцевим п’яницям. Батьки, звісно, теж пили. Дружини алкоголіків погрожували спалити бабин підпільний заводик. Може, й справді хтось приклав руку до пожежі, а може, як вважала міліція, батько заснув із запаленою цигаркою, але батьки Богдани не вибралися з палаючого дому. Бабуся кудись пішла, а Богдана, як завжди, була в Оксани. Вони залишилися живі.
Після пожежі бабусю з Богданою поселили в гуртожиток. На спільній кухні самогон гнати заборонили. Бабуся одразу змарніла, почала рахувати копійки й лаяти онуку за кожен з’їдений шматок. Богдана годувалася в Оксани.
Бабуся Богданину матір не любила, звала відьмою, казала, що зачарувала її сина, через ту прокляту він і запив. Те, що в хаті стояв даремний самогон, бабуся замовчувала. Мати Богдани була красунею. Рідкий чоловік, незалежно від віку, проходив повз, не звернувши на неї уваги. Батько ревнував її страшенно, навіть бив.
Богдана виросла і стала дуже схожою на матір — така ж висока, струнка, з густою кучерявою рудою косицею, чорними очима й пухкими губами. Веснянки по всьому обличчю її анітрохи не псували, навпаки, додавали золотистого відтінку.
Одразу після школи Богдана втекла з дому з якимось приїжджим хлопцем. «Непутева, вся в матір», — казала бабуся, зітхаючи.
Матір Оксани не схвалювала доньчину дружбу з Богданою, хоча шкодувала біОксана вийшла з кладовища з легкістю в серці, знаючи, що минуле залишилося позаду, а попереду чекає новий день — світлий і спокійний.