Останній лист
Оксана не знала свого батька. Коли підросла й запитала матір про нього, та лише відповіла:
— Хіба тобі погано зі мною?
Марія любила доньку, хоча й не пестила. А як не любити тиху дівчинку з великими очима? Клопотів вона не завдавала, з уроків не тікала, навчалася добре, слухалася матері.
Була вона звичайною, нічим не визначалася. Не всім же вродитися красунями. Ніколи не чула від дорослих, що вона гарненька чи чарівна. «Як на матір схожа!» — казали вони.
Мати не користувалася парфумами, не підфарбовувала губи, не носила підборів. «Які підбори? За день так набігаєшся біля верстатів, що ноги гудуть», — казала вона. Працювала вона на ткацькій фабриці. У цехах стояв такий гамір, що мати звикла говорити голосно, майже кричати.
Після дев’ятого класу мати відвезла Оксану на літо до села, до своєї подруги. Схоже, у неї налагоджувалося особисте життя. Донька не заважала, але ще було зарано дізнаватися про це.
— А як ви познайомилися з мамою? — запитала Оксана в тітки Гафії. — Вона міська, а ви живете в селі.
— Та ж твоя мати теж із села. Ми з нею дружили ще з пелюшок. Потім вона поїхала до міста, влаштувалася на фабрику. Хіба не розповідала? Завжди соромилася свого походження. — Тітка Гафія зітхнула. — А я лишилася, одразу після школи заміж вийшла. Дітей Бог не дав, чоловік поїхав на заробітки та й зник. Отак і живу сама. Мати хоча б народила, а тут і чоловіків пристойних нема — всі п’ють.
— А мій батько? Ви щось знаєте про нього?
— Та чого ж не знати? На фабриці ж одні жінки працюють. Після зміни не до кохання. Матері як передовичці дали квартиру. Не всім так щастило. А роки йдуть.
Прийшов до них наладчиком верстатів чоловік. Не красен, та й чоловікові врода не потрібна. Серед жінок кожен на вагу золота. Не знаю вже як, але вона від нього завагітніла. І то в останній момент — літа вже всі виходили.
Марія красою не вирізнялася. За нею хлопці табунами не ходили. Як дізналася, що дівчинка буде, ще більше зраділа. Дівчинку без батька виростити простіше. Народила для себе. Отак це називається. — Тітка Гафія зітхнула.
З тіткою Гафією було легко спілкуватися, не так, як із матір’ю. Багато чому навчила Оксану по господарству. А чим ще займатися в селі? Дітей багато з’їхалося, та всі малі, не за віком Оксані.
А наприкінці липня приїхав до сусіда підліток. Оксана лише побачила його — і серце запіло в грудях. Він допомагав дідові в городі, воду з річки носив, а вона спостерігала за ним із вікна.
Якось побачила, що він пішов до річки, схопила рушник і побігла слідом. Лише по дорозі згадала, що купальника не наділа, але повертатися вже не стала. Сіла на траву на березі й дивилася, як він пірнає та відфухкає, спливаючи на поверхню. Він теж помітив її.
— Чого сидиш? Вода тепла! — крикнув він.
Оксана зніяковіла, хотіла піти. Аж раптом він вийшов на берег і простягнув їй лілію, що пахла річкою й мулом.
Вона в подарунок дала йому свій рушник. Заговорили. Богдана батьки відправили до діда в село, поки самі розводяться та майно ділять.
— Що робитимеш завтра? — запитав він.
— Нічого, допомагатиму тітці Гафії по господарству. А що? — А в неї самої серце загалопило. Ні з одним хлопцем ще так не розмовляла.
— Підем зі мною до лісу, гриби вже пішли, а в діда нога розболілася.
— Підемо, — відповіла вона й почервоніла.
— Тільки рано, по росі підемо. Я свисну тобі, — сказав Богдан.
Додому йшли разом. Він паличкою кропиву вздовж паркану збивав, а вона несла на плечі мокрий рушник, і їй здавалося, що він обіймає її за плечі.
Прокинулася Оксана рано, ледве світало. Постійно поглядала на годинник, а стрілки ледве рухалися.
— Чого метушишся? — запитала тітка Гафія й голосно позіхнула. — Спи, ще рано.
— З Богданом у ліс піду по гриби, боюся проспати, — чесно зізналася Оксана.
Тітка, кряхтя, підвелася, принесла з комірки гумоІ хоч минули роки, але вони з Богданом знайшли те щастя, якого так довго чекали, — разом.