Дядя Валерко, або Життя триває…
Віталік сидів за кухонним столом, нудно вдивляючись у стіну перед собою. Нічого цікавого там не було, як і відповідей на його запитання. Він зітхнув і з огидою подивився на недопитий чай у склянці, розведений до останньої можливості. Більше заварки не було, як і грошей, щоб купити її. Віталік встав, виплеснув чай у раковину, сполоснув склянку, налив з чайника теплу воду і випив.
Як він тут опинився? Було ж усе: робота, квартира, дружина, донька… А тепер нічого не лишилося.
***
Віталику було п’ятнадцять, коли мати привела в дім чоловіка. Вона щільно притискалася до нього, тримаючи під руку.
— Це дядя Валерко. Він житиме з нами. Ми розписалися, — сором’язливо сказала вона, тереблячи іншою рукою комір шовкової сукні.
Дядя Валерко виглядав значно старшим за матір, був нижчий на зріст і дуже худий. Він спокійно розглядав насупленого підлітка.
Віталик не був дитиною і здогадувався, що у матері хтось є. Вона часто виходила ввечері кудись, брехала, що до подруги. Поверталася з блукаючим щасливим поглядом, ледь помітною провиною на губах і зі стирою помадою. Віталику навіть подобалося залишатися самому.
Усі казали, що мати у нього гарна й молода. Було приємно це чути, хоча сам Віталик так не вважав. Мати — це мати, не гірша за інших. Але хіба молода? Усі, хто старше тридцяти, йому здавалися старими.
Батька він не знав. Мати не любила про нього говорити. І ось тепер вона привела в дім дядю Валерка. Хіба їм удвох було погано? Віталик розвернувся і пішов у свою кімнату.
— Віталіку! — голос матері задрижав.
Він гримкнув дверима.
— Сину, він хороший, надійний, з ним нам буде легше. Не ревнуй, для мене ти завжди будеш найважливішим у житті, — сказала мати, зайшовши пізніше до нього. — Зараз пожарю картоплю, і повечеряємо. І постарайся поводитися з ним пристойно.
Мати кружляла навколо дядька Валерка, її щоки палали, погляд був у тумані. Віталик шалено ревнував. Відчуваючи провину, мати давала більше грошей на кишенькові витрати. Відкуповувалася.
— Не сердься на матір. Вона у тебе хороша. Ти вже великий. Пройде кілька років, у тебе буде своя родина, думаєш, легко їй буде самій? Ось то й воно. А я її не ображу, — намагався поговорити з Віталиком дядя Валерко.
Віталик мовчав, хоч розумів, що той правий. Треба віддати дядькові Валеркові належне — він ніколи не допитувався про шк чи ким Віталик хоче стати.
Закінчивши школу, Віталик оголосив матері, що вступати нікуди не буде, піде до армії, відчуваючи себе зайвим тепер.
— І правильно. Армія — хороша школа життя. Поважаю. А вчитися зможеш потім, заочно. Освіта потрібна. Послужиш, там і визначишся з професією, — рішуче сказав дядя Валерко, перебивши матір, яка вже збиралася голосити.
Через рік Віталик повернувся додому. Мати без кінця обіймала його, накрила святковий стіл, як слід. Вперше Віталик дозволив і дядькові Валеркові обняти його. Він випив з ним на рівних, з непривички швидко сп’янів.
— Що плануєш? — запитав дядя Валерко. — До інституту пізно, заняття вже почалися. Що вмієш робити?
— Дай йому відпочити, — вступилася мати, погладивши сина по плечу.
Віталик розповів, що в армії отримав права, може керувати майже будь-яким транспортом, ремонтувати теж уміє.
— Ось і добре. У мого друга авторемонтна майстерня, поговорю з ним, щоб взяв тебе. Зарплата пристойна, але працювати доведеться, — сказав дядя Валерко.
— Піду, — сказав Віталик.
Через місяць він отримав першу зарплату й оголосив, що хоче зняти квартиру й жити окремо.
— Не пущу! — зірвалася мати. — А хто тобі готуватиме? Компанію водитимеш, жінок…
— Не кричи, Людо. Сама молодою не була? — зупинив її дядя Валерко. — Він правий. Не до нас же дівчат приводити. Тільки знімати не треба. — Він вийшов у передпокій. Повернувшись, подав Віталикові ключі. — Живи в моїй квартирі. Маленька, правда, і на околиці міста. Тобі самому вистачить. Після розлучення з дружиною й розподілу дісталася. Там, правда, мешканці живуть, але я подзвоню, виїдуть.
— З жінками будь обережнішим, не поспішай, вибирай з розумом. Квартиру, якщо що, під час розлучення не розділиш. І на горілку не нахиляйся, — наставляв дядя Валерко.
Вислухавши напуття, Віталик почав самостійне життя. Мати перший час приїжджала, привозила суп і котлети, поки Віталик був на роботі. “Як же хлопець без гарячого?” А потім у Віталика з’явилася дівчина, і мати перестала їздити. З Олесею вони прожили разом майже два роки. Віталик вже вчився у полІ коли Надя вперше поклала його руку на свій живіт, Віталик відчув, як щось тепле і світле розлилося в його грудях, — життя продовжувалося, і тепер воно мало новий сенс.