Ой, слухай…
Дрібний дощик бив по обличчю, залізав у очі. Соломія йшла, мріючи швидше опинитись вдома. У голові тинявся туман, думки розплющувалися, немов старе полотно. Обминаючи калюжу, вона ледь не підсковзнулась на розмоклій землі біля тротуару. «Годі модничати. Не дівчинка вже. Час переходити на взуття без підборів».
Ось і дім. Соломія відкрила кодовий замок під’їзду. У ніс вдарило сухим запиленим теплом від батареї, яка на весні працювала на повну. Взимку б так. Ліфт медленно підняв її на п’ятий поверх. «Захворіваю, чи що? Зовсім немає сил», — подумала вона, притулившись до стіни.
У передпокої вона безсило впала на пуф, притулилася спиною до стінки і заплющила важкі повіки. «Усе. Вдома!» — видихнула і одразу провалилася у темряву.
— Мам, чого ти у темряві сидиш? Тобі погано?
Від голосу Данилка вона здригнулася, але очей не відкрила.
— Ні, сину. Просто втомилася, — ледве ворухнувши язиком, промовила Соломія.
Відчувала, що син стоїть і дивиться. Вона з трудом розплющила очі, але Данила поруч не було — зате у кухні горів світло. Соломія скинула туфлі, пошевелила пальцями ніг, звільненими від тісноти, і підвелася. Її одразу ж штовхнуло на шафку.
— Мам! — підбігший Данило втримав її від падіння.
— Щось голова запаморочилася.
Данило допоміг їй дійти до ліжка у кімнаті. Соломія сіла, відкинулася на спинку і витягнула ноги. «Як же добре!» Очі самі заплющилися… А через мить вона ривком прокинулася, розплющила очі і зустріла тривожний погляд сина.
— Мам, з тобою все гаразд?
Соломія кивнула і попросила гарячого чаю. Данило неохоче пішов у кухню.
А вона згадала, як на роботі прокинулася на підлозі кабінету. Не пам’ятала, як упала. Тоді теж звела все на втому. «Відчуваю себе старою, а мені лише тридцять дев’ять. Може, і справді, хворію? Завтра зайду до лікаря». Соломія зітхнула і пішла на кухню.
— Ти бліда. Голова болить? — Данило поставив перед нею чашку з паруючим чаєм.
Соломія насилу посміхнулася.
— Просто втомилася, дощ, погода така. — Вона зробила ковток. — Ти вже їв?
— Так, мам. Мені треба уроки доробити.
— Іди, усе добре. — Соломія дрібними ковтками допивала чай.
Потім переодягнулася у м’який, випраний халат і заглянула до кімнати сина. Данило сидів за столом, схилившись над книгою. Серце наповнило теплом. Найдорожча, єдина, вже майже доросла дитина.
Соломія примкнула двері.
— Лікарю, що зі мною? Може, вітаміни поприймати? — Наступного ранку Соломія сиділа у кабінеті.
Усе спала, але почувала себе розбитою.
— Подивимось. Ось направлення на аналізи й на МРТ. З результатами одразу до мене. І не затягуйте. У вас у родині були онкологічні захворювання, інсульти?
— Так. У батька був рак, мама померла від інсульту. Тобто це може бути… У мене син-школяр. У нього, крім мене, нікого немає. Я не можу померти! — Крик Соломії відбився від стіни і застряг у горлі.
— Давайте не поспішати з висновками. Є схильність до певних хвороб, але ви ще такі молоді… Чекаю вас із результатами. А поки випишу лікарняний — спокійно пройдете обстеження.
— Мам, ти була у лікарні? Що сказав? — Коли Данило прийшов зі школи, Соломія вже варила борщ.
— Нічого, послав на обстеження. Тож завтра не буди мене.
Соломія дивилася, як син їсть. «Вже дорослий. А раптом у мене щось серйозне? Рак, наприклад? Краще не думати».
— Мам, усе гаразд? Ти знову зав— Усе гаразд, сину, — промовила Соломія, гладячи його по голові, і в цю мить усі страхи здались такими дрібними поруч з тим щастям, що в неї вже було.