Справжній чоловік
Оксана зустрічалася з Тарасом два роки. Її мати вже почала хвилюватися, що донька марнує з ним час, а до весілля справа так і не дійде. Сам Тарас казав, що поспішати нікуди — встигнуть, і так добре разом…
Минуло літо, з дерев облетіло листя, вкривши тротуари золотим килимом, почалися дощі. І одного сирого жовтневого дня Тарас раптом незграбно зробив Оксані пропозицію, подарувавши скромне маленьке перстенько.
Вона обхопила його за шию й прошепотіла на вухо: «Так», а потім наділа кільце на палець і радісно вигукнула: «Так!», піднявши руки вгору й підстрибуючи від щастя.
Наступного дня вони пішли до ЗАГСу й, соромлячись, подали заяву. Весілля призначили на середину грудня.
Оксані хотілося весілля влітку, щоб усі побачили, яка вона гарна у білій сукні. Але сперечатися з Тарасом не стала. Раптом відкладе до наступного літа, а потім ще й передумає. А вона його кохала й не пережила б розставання.
У день весілля завірюха розгулялася не на жарт. Вітер розметав старанно укладену зачіску. Повітряний поділ білої сукні роздувався дзвоном, і здавалося, що наступний порив підхопить наречену й понесе далеко-далеко. На сходах Тарас підхопив щасливу дружину й на руках доніс до машини. І ніщо — ні завірюха, ні розкуйовджене волосся — не змогли позбавити їх радості.
Спершу Оксана купалася в коханні та щасті. Здавалося, так буде завжди. Бували, звісно, й дрібні сварки, але вночі вони швидко мирилися й любили один одного ще сильніше.
Через рік у щасливій молодій родині народився Олесь.
Хлопчик ріс спокійним і кмітливим на радість мамі й татові. Тарас, як і більшість чоловіків, мало допомагав Оксані з сином, боявся брати малого на руки, а якщо й брав, Олесь починав ридати, і Оксана швидко забрала його.
— Ти вже сама з ним, у тебе краще виходить. Ось виросте, тоді й будемо в футбол грати. Я краще зароблятиму для вас, — говорив Тарас, але його зарплатні ледве вистачало на трьох.
Олесь підріс, пішов у садочок, Оксана вийшла на роботу. Але грошей більше не стало, накопичити на перший внесок за квартиру в іпотеку ніяк не виходило. Почалися докори, подружжя сварилося, звинувачуючи один одного у марнотратстві. Миритися, як раніше, вже не виходило.
— Усе, набридло. Працюєш-працюєш, а тобі все мало. Їси їх, чи що? — роздратовано запитав одного разу Тарас.
— Це ти їси, — зістрибнула Оксана. — Подивись, який живіт виростив.
— Тобі мій живіт не подобається? Ти теж, знаєш, не така стала. Я одружився на гарній метеликові, а ти в гусеницю перетворилася.
Слово за слово вони посварилися навідріз. Оксана, витираючи сльози, пішла за Олесем у садок. На зворотному шляху, слухаючи лепет сина, вона раптом зрозуміла, що не може втратити Тараса. Зараз прийде додому, обійме його, поцілує й попросить пробачення. А Тарас, як колись, відповість на поцілунок, і все стане, як було.
Та зустріла їх темна й тиха квартира. З вішалки зникла чоловіча куртка, не було й черевиків. «Остигне — повернеться», — вирішила Оксана й почала смажити картоплю з салом, як любив Тарас.
Але він так і не повернувся, на дзвінки не відповідав. Вранці Оксана, вимотана безсонням і лихими думками, відвела Олеся в садок і поїхала на роботу. ЛеОднак, коли Оксана повернулася додому, на кухонному столі лежав квиток на море — із записочкою: «Пробач, кохана, за все… давай спробуємо знову».