Давним-давно, коли я ще навчався у університеті, моїми сусідами були троє хлопців мого віку. З часом ми стали близькими друзями. Одного разу сестра одного з них, Марія, разом із подругами вирішили пограти з ойя. Так вони викликали духа дитини, якого для цієї історії назвемо Дмитрусь.
Як розповідав Дмитрусь, він йшов до неба, але, почувши їхній поклик, вирішив, що тут цікавіше. Вони намагалися переконати його продовжити шлях, але він завжди відмовлявся. Спочатку були лише розповіді цих дівчат про їхні пригоди з Дмитрусем. Ніхто інший нічого не бачив і не чув, тому ми не дуже їм вірили.
Та була в моїх друзів одна дивна звичка. Коли до них приходили гості, вони просили Дмитруся не лякати прийшліх. Обіцяли, що після візиту вони з ним пограються. Це був ритуал, який повторювався щоразу.
Одного вечора, біля четвертої чи п’ятої години, ми всі четверо сиділи в кімнаті й розмовляли. Раптом по коридору покотилася м’ячик і зупинився біля ніг одного з них. Я бачив це, але зробив вигляд, ніби не помітив. Надіявся, що це лише вітер, хоч і сам у це не вірив. Мій друг з усмішкою підняв м’ячика й відправив його назад у коридор.
Минуло з півгодини, і м’ячик знову повернувся… знову до його ніг. Цього разу я пильно дивився в коридор, намагаючись зрозуміти, чи там справді нікого не було.