Чотири роки тому ми з моєю дівчиною, Марічкою, вчилися у Львові. Одного вечора, десь о пів на одинадцяту, ми вийшли до її подруги, Катрусі, щоб разом поїсти. Катруся жила лише за квартал від нашої хати, тож ми вирішили пройтися пішки. Ішло все як завжди – ми балакали, сміялися, йшли не поспішаючи. Нам треба було повернути ліворуч на одному з перехресть.
Вже майже дійшли, коли раптом Марічка стиха спитала, чи бачу я «це» там попереду. Я глянув краєм ока й за кілька будинків помітив постать, яка йшла назустріч. Вона була висока, дуже огрядна, і рухалася якось нерівно, згорбившись. Хоча на вулиці було темно, видно було, що вона наближається швидко – ніби хотіла нас наздогнати.
Спочатку ми подумали, що це просто місцевий, може, безпритульний. Ійшли далі, повернули за ріг, але коли до Катрусі залишалося всього два будинки, Марічка раптом стиснула мою руку. Вона прошепотіла: «Ти бачив, що ззаду?» Я обернувся – і там, на тому самому перехресті, де ми щойно були, стояла та сама фігура.
Це не могло бути правдою: ще секунду тому вона була далеко, як вона встигла? Нас опанував жах, особливо коли вона знову рушила вперед – швидко, нерівно, але все ближче.
Ми кинулися бігти, дотяглися до дверей Катрусі й почали бити у них із усієї сили. Вона відчинила миттєво. Увійшовши, ми ледве дихали. Катруся одразу помітила, що ми бліді й тремтіли. Її песик, Шарик, раптом загавкав на вулицю – ніби хтось був там.
Спочатку Катруся подумала, що нас пограбували. Коли трохи заспокоїлися, ми розповіли їй усе. Вона з батьками вийшла подивитися, але на вулиці нікого не було. Пусто.
Тієї ночі ми вирішили не йти додому. Залишилися ночувати в Катрусі, але страх не відпускав. Досі не знаємо, що це було, але обидва з Марічкою певні в одному: хоч яким би воно не було – воно було не людським.