Мій син і я бачимо померлих. За роки з нами ставалося чимало незвичайних речей. Я зустрічала ангелів, бачила демонів, а уві сні до мене не раз приходила Маруся. Я ніколи не шанувала її, не молилася.
Мій син теж бачить привидів. Інколи під час сну він каже, що відвідує небеса, бачить Бога та Ісуса. Прокинувшись, розповідає усе до дрібниць, ніби справді там побував. Стільки вже ми пережили, що люди нам більше не вірять. Кажуть, що вигадуємо, збільшуємо. Але це не так. Куди б ми не пішли — у будинок чи на вулицю — ми завжди щось чуємо чи бачимо.
Здається, ми маємо якийсь дар, але я не приймаю його. Не хочу цього. Одного разу я зустріла жінку, схожу на відьму. Вона сказала, що в мене сильний дар, і якщо захочу, можу розвинути його ще більше. Але я не хочу. Мені страшно. А от син, можливо, колись прийме це. Він не боїться. Коли бачить істот, розмовляє з ними, йде за ними.
Я — ні. Я лише кажу їм, що не можу допомогти, щоб залишили мене у спокої. А вони… стоять біля дверей моєї кімнати, дивляться на мене вночі. Іноді днімаються. Іноді зникають за хвилину. Але завжди повертаються.
А я просто хочу спати спокійно.
*Записав у щоденник, щоб пам’ятати: іноді найстрашніше — це не те, що ми бачимо, а те, від чого не втекти.*