Коли Ярина з чоловіком заселилися у новий будинок, на першому поверсі вже жили пенсіонери — Олена Петрівна та Арсен Іванович. Вони завжди ходили разом: в магазин, до лікарні, на прогулянку. Ішли під ручку, підтримували одне одного. Рідко коли їх бачили поодинці.
Одного разу Ярина з Володимиром поверталися з гостей. Біля їхнього під’їзду стояла швидка, з дверей виносили когось на ношах. Позаду поспішав дідусь Арсен, ледве встигаючи за ними.
Усі його називали дідусем Арсеном, а ось його дружину — завжди за іменем-по батькові. Він був сивий, навіть рідка щетина на зморшкуватому обличчі — срібляста. Тонкі, зморщені повіки нависали над блідими прозорими очима. Виглядав він збентеженим і наляканим.
— Що трапилося? — підійшов Володимир.
Дідусь лише махнув рукою: чи то показуючи, що все погано, чи то відмахується, мовляв, не до тебе. Володимир звернувся до одного з медиків, який спритно завантажував ноші з тендітною жінкою у машину.
— Ви хто? — неохоче спитав чоловік у формі.
— Сусід. Хвилююся, — пояснив Володимир.
— Не заважайте, сусіде. Хвилюйтеся осторонь. — Ноші зникли усередині «ГАЗелі», медик застрибнув у салон і почав зачиняти двері.
Дідусь Арсен спробував теж залізти до машини.
— Куди? Вам краще лишитися. Ви нічим не допоможете дружині. Її у реанімацію, вас туди не пустять. Сусід, відведіть дідуся додому, придивіться за ним, — сказав медик і захлопнув двері.
Автомобіль вирушив, включивши сирену. Дідусь, Володимир і Ярина довго слухали, як звук поступово стихав у віддалі.
— Ходімо додому, дідусю. Не літо — застудитеся. Вискочили у одній сорочці. Він правий: у лікарні за нею доглянуть, — сказав Володимир.
Старий дозволив відвести себе.
— Може, до нас підніметеся? Легше, коли хтось поруч, — запропонував Володимир біля розчинених дверей квартири на першому поверсі.
— Дякую. Я додому. Буду чекати Оленку, — понуро пробурчав дідусь і зайшов у свою хату.
— Ну, як знаєте. Якщо що, ми у сімнадцятій, — нагадав Володимир.
Дідусь кивнув і зачинив двері.
— Шкода його — прожили разом все життя, — зітхнула Ярина, піднімаючись сходами. — Треба рідним сказати, нехай приїжджають.
— Та в нього нікого нема, — обернувся Володимир.
— Звідки знаєш? — сумнівно подивилася Ярина.
— Розмовляв колись. Брат загинув молодим. Якийсь племінник десь є, та кому він потрібен? Дітей у них із Оленою не було. Якщо що, зовсім сам залишиться. А старі по одному довго не живуть — як лебеді. Втратить пару — і з туги згасне.
— Ото ти мій романтик! «Як лебеді»… — хмикнула Ярина.
Наступного дня після вечері Володимир зібрався провідати дідуся.
— Сходи, може, допомога потрібна. А то ще й справді зажуриться, — погодилася Ярина.
Двері у квартиру дідуся виявилися незачиненими. Володимир увійшов.
— Дідусю, живий? — гукнув він у коридор.
З кухні вийшов Арсен Іванович, згорблений, понурий.
— Пробач, зайшов провідати. Чого двері не зачинив?
— Забув, — махнув рукою дідусь. — Заходь, чаю будеш?
— Ні, щойно пообідав. Ти сам їв?
— Шматок у горло не лізе. Усе думаю, як там моя Оленка. — Дідусь важко опустився на старий табурет.
Володимир зайшов у чистеньку кухню. На столі стояла недопита чашка з мальованими маками.
— Моя Олена любила гарний посуд, — зітхнув дідусь. — Її нема, а я не можу пити зі склянки. Привик. Будеш за компанію?
— Не засмучуйся раніше часу. Медицина зараз не та, що була…
— Усе життя разом. Не уявляю, як без неї… Вона ж ніколи серйозно не хворіла. Завжди на ногах. Мабуть, сили вичерпались. — Дідусь ніби зітхнув, ніби всхлипнув. — Думав, першим піду. А тепер розумію — це навіть краще. Їй було б важче. Я мужик, міцніший. Іди, у мене все гаразд.
— Ну, як дідусь? — запитала Ярина, коли Володимир повернувся.
— Та нічого, тримається. Каже, вона ніколи не хворіла.
— Значить, одужає, — підбадьорено сказала дружина.
Але наступного дня дідусь зайшов до них і повідомив, що Олена Петрівна «наказала довго жити». Так він і сказав — іменем-по батькові. Попросив допомогти з похоронами.
— Звісно, заходь, обговоримо, — погодився Володимир.
Минуло два тижні після похорону. Одного вечора Ярина сіла поруч із чоловіком на диван.
— Жаль старика. Зовсім сам залишився, — почала вона.
Володимир кивнув, не відриваючи очей від футболу.
— Я ось що подумала…
Він знову кивнув, не дослухавши.
— Чого киваєш? Я ще нічого не сказала! Відірвися від телевізора! — вимагала Ярина.
— Пізніше не можна? — Володимир пильно стежив за грою.
— Не можна! Іванові через два місяці п’ятнадцять буде. Пройде кілька роківА наступного дня Оксана принесла Ярині свіжих пампушок і подякувала за те, що вони так допомагали дідусю, бо тепер він щасливий і не почувається самотнім.