Моя бабуся не мала телефону, але вміла слухати мене краще за всіх.
Вона не користувалася Вотсапом, не робила селфі й навіть не знала, як відеодзвонити.
Але коли я говорив, вона дивилася мені в очі — і я відчував, що весь мій світ для неї важливий.
У неї не було фільтрів, але її обличчя сяяло яскравіше за будь-який екран.
Вона не ставила смайлики, але одним стиском руки казала: «Усе буде добре».
Ніколи не одягала навушників, тому що її вухо завжди було відкритим для мене.
Ніколи не писала «люблю тебе» у повідомленні — казала це щоранку з гарячою кавою та тишею на двох.
Зараз я сумую за нею більше, ніж за будь-яким іншим звуком.
Бо сучасне життя дало нам тисячу способів спілкуватися,
але іноді ми забуваємо, як слухати.
Цей текст — не вірусний. Він — правдивий.