Інший Коваль…
Олексій відчув, як Олеся торкнулася його руки.
— Що? — Він розплющив очі. — Почалося?
Вона загадково посміхається і дивиться на ліжко поруч.
Олексій повертає голову й бачить клуночок. Чіпає його, але ковдра податливо піддається під пальцями. Клунок порожній…
— Олексію! — долинає здалеку тривожний голос Олесі.
Він прокидається і бачить її напружене обличчя, ніби вона чогось прислухається. Він похитує головою, намагаючись струсити останки сну.
— Що? Вже? Та ж ще два тижні…
— Не знаю, живот болить, — каже Олеся.
— Гаразд, — Олексій піднімається на ліктях. — Треба викликати «швидку». — Він озирається на ліжко. Ніякого клунка нема, і він з полегшення видихає, відганяючи видіння.
— Давай зачекаємо. Не певна, що це перейми. Просто живот тягне. Казали, «швидку» треба викликати, коли перерва між схватками буде десять хвилин. — Олеся дивиться на чоловіка з надією.
— Поки «швидка» приїде, ти вже народиш. Де мій телефон? — Олексій тягнеться до джинсів на спинці стільця. З кишені випадає телефон, заглушено вдаряючись об пухкий килим.
Він остаточно прокидається, підбирає телефон і натягує джинси. А позаду стонить Олеся, обхопивши живот.
— Що? Схватка? — Він перепадає на її бік і починає кулаками масажувати їй спину, як навчали на курсах.
— Дихай глибоко, — говорить і сам шумно вдихає носом, видихаючи ротом.
Олеся повторює.
— Пройшло, — каже вона і вимушено посміхається.
— Викликаю «швидку». — Олексій зривається з ліжка. — Ні. Одягайся, я сам відвезу тебе до пологового. Швидше буде.
Сумка з речами давно зібрана й стоїть у кутку.
— Документи у тумбочці, — каже Олеся, натягуючи вільну сукню.
Олексій бере папірці, бачить зарядку, кидає її в сумку.
— А паспорт?
— У шафі, — голос Олесі долинає з-під тканини.
Він біжить у кімнату, шукає, лаючись, що все не на одному місці. «Так, її телефон…» — Де твій телефон?! — кричить.
— Ось, на тумбочці, — спокійно відповідає Олеся.
— Олесю, ну казав же, тримай все під рукою. Як дитина… — бурмоче він, повертаючись. — А розчіска, зубна щітка…
Вона винувато посміхається, але посмішка перекривлюється від болю.
— Зараз… — Він кидає сумку й знову масажує їй спину.
Роздратування клекоче всередині. Погляд падає на годинник — пів на шосту ранку.
Олеся розслабляється, але через кілька хвилин біль повертається.
— Пішли, може, встигнемо спуститися до наступної схватки.
Вона йде до дверей, підтримуючи живот. Олексій взуває її в широкі черевики, допомагає накинути пальто, натягує капюшон, сам швидко чіпляє кросівки. Шкарпетки… Забув. Немає часу шукати.
— Пішли? — Він підіймає її з лавки, і вони виходять.
У ліфті Олеся знову стогне, опираючись на стіну. Олексій розуміє, але дратується на повільність.
— Трохи ще, — говорить він, тягнучи її до машини.
Місто тільки прокидається. Тут і там засвічуються вікна. Нічний сніг ускладнює виїзд.
«Чому ніхто не думає про пори року, плануючи дитину? Літом було б простіше…» Думки перериває стогон Олесі.
Дороги порожні, Олексій давить на газ.
— Потерпи, майже приїхали. Дихай…
Він відчуває, як його власний живіт стискається кожного разу, коли вона корчиться від болю. Але це ніщо порівняно з тим, що вона переживає.
Ось і пологовий. Він веде Олесю до дверей із написом «Приймальне відділення», відчиняє їх і входить слідом. Пусто.
— Гей, є хтось? Ми пологаємо! — голос лунає в тиші.
З’являється жінка у білому халаті.
— Спокійніше, тату. Яка частота схваток? — питає вона.
— Участилися в дорозі, — відповідає за дружину Олексій.
— Тапочки є? Допоможіть перевзутися. Заберіть речі з собою. Документи давайте.
Він поспіхом виконує все. Видається, що рухається швидко, але насправді — наче у повільному кіно. Олеся прикушує губу, важко дихаючи.
— Ідіть додому. Запишіть номер, куди дзвонити. — Акушерка показує на листок із цифрами на стіні.
Олексій відводить погляд і бачить Олесю вже біля інших дверей. У її очах — жах. Серце стискається. Його нудить від думки, що він може більше її не побачити. Він кидається до дружини, але акушерка перегороджує шлях.
— Вам туди не можна!
Як же він її любить зараз! Треба щось сказати, підбадьорити, але слова розчиняються.
— Я люблю тебе, — кричить Олексій і посміхається.
Олеся намагається відповісти посмішкою, але нова схватка перекривлює її обличчя…
«Господи…» Він не знає молитов, а якщо й знав — все забув у цю мить.
Він відносить речі в машину, їде додому. Час на роботу? Яка робота? Олексій дзвонить начальнику.
— Зрозуміло. Сам двічі з— Добре, — начальник зідхнув. — Я сам двічі через це проходив, знаю, як це буває… Подзвони, як тільки заговорити зможеш.