Оленко, пробач…
Іван примружив одне око й одразу закрив його знову. Низьке березневе сонце влучно світило крізь вікно своїм безжальним променем прямо йому в обличчя. Він заворушився на зім’ятій постелі, намагаючись сховатися від сонця.
— Прокинувся, Іроде? — почувся голос дружини. — Відкрий свої безсоромні очі, хочу в них подивитися. У всіх чоловіки як чоловіки, подарунки дарять, квіти своїм жінкам. А ти вчора напився до непритомності. Ти хоча б пам’ятаєш, що сьогодні свято?
Іван відповз до самої стіни й зміг розплющити очі. У вузькі щілини між повіками, наче у бійниці, він побачив Олену. Вона стояла, грізно втупивши руки в боки.
— Я-яке? — щиро здивувався він.
— Восьме Березня, між іншим. Жіночий день. Мені треба святкувати, а квасишся ти. Очі б мої на тебе не дивилися. І не соромно? Думала, посидимо вдвох, вип’ємо. Мені дочка доброго вина принесла. Приховала спеціально. А ти, паразите, знайшов і сам усі вилив. Тобі горілки мало?
Іван не встиг сховатися, коли капцюк, пущений влучним кидком дружини, відчувано вдарив його по лобу.
— Ось тобі…
Від другого капця Іван встиг сховатися під ковдрою. Добре, що їх лише пара. Він висунув ніс із схованки.
— Оленко, пробач. Клянуся, я все виправлю. — Іван гикнув і хотів підвестися, але заплутався у підковдрівнику.
Дружина відмахнулася від нього і зникла на кухні. Звідти лунав дзвін посуду. Коли вона починала так греміти, це означало, що дуже розгнівана й сварка затягнеться надолго.
Іван вирішив не лізти на рожон і втекти з дому, поки не пізно. Він непомітно проминув повз кухню до ванної. Плеснув собі в обличчя води, звільнив від зубних щіток склянку, наповнив її й жадібно випив. Мокрою долонею пригладив рідке волосся. Олена продовжувала грюкати.
Іван тихенько пробрався назад у кімнату, одягнувся й вийшов у передпокій. Надягаючи чоботи, втратив рівновагу й ледь не впав. На шум із кухні визирнула Олена.
— Куди збирався, алкоголіку?
— Оленко, я зараз… Швиденько… — Іван зірвав з гачка свою куртку й спиною подався до дверей.
— А ну стої! — скомандувала Олена й рушила на нього, але він уже вислизнув у двері й захлопнув їх.
— Тільки повертайся, я тобі… — почулося з-за дверей.
Іван не став слухати й побіг униз сходами.
На вулиці сяяло сонце, по карнизах дзвінко цокали краплі, де-не-де з-під розталого льоду визирали вибоїни. Назустріч йому то й траплялися чоловіки з яскраво-жовтими гілочками мімози чи різнокольоровими тюльпанами в руках.
— Товаришу, не підкажете, котра година? — спитав Іван у перехожого з пухнастою мімозою.
— Похмілля час, — кинув той через плече.
— Добре б, — буркнув Іван і пішов далі.
Насправді він хотів дізнатися, де той купив квіти, але чомусь спитав про час.
— Хлопче, де квіточки купив? — звернувся він до молодого парубка.
— Там. — Той махнув рукою за спину.
— Ага, — сказав Іван і подався у вказаному напрямку.
Незабаром він побачив біля світлофора жінку. Біля її ніг стояла коробка, з якої, немов курчата, визирали пухнасті гілочки.
Іван прискорив крок. Дуже хотілося купити квіти, щоб задобрити Олену, а як пощастить — отримати заповітні сто грамів. Але коли він підійшов, на дні коробки лежала лише одна хилабідна гілочка.
— Бірете, чоловіче, віддам зі знижкою, — сказала жінка, кинувши на нього проникливий погляд.
— Мені б букет. Для дружини. А більше нема?
— Нема, — передражнила його жінка. — Хочете, чекайте. Зараз дзвонитиму, ще підвезуть.
Іван подумав і вирішив, що такою гілочкою можна лише образити Олену. Потік чоловіків із квітами не вгавав, отже, десь ще продають. І він пішІван посміхнувся у свої думки, обережно пригорнув Олену, закрив очі, і в цю мить він зрозумів, що щастя – це тепер не квіти, не дні, а просто вона, ось так поруч, тепла і рідна.