— Не вдавайся в дурість. Де мати сховала перстень? Чи це ти його взяла? Кажи! — Павло болісно стиснув плечі Оксани.
Оксана завжди була непривабливою. Коли бабуся побачила в пологовому будинку онуку, запитала, як донька вирішила її назвати.
— Наталкою, — з ніжністю промовила молода мати.
— Наталки гарні, а твоя донька, вибач, красунею не буде. Назви Оксаною. Так твою бабусю звали, — зітхнула бабуся.
У дитячому садку всі дівчатка були миленькі, з великими оченятами, пухкими щічками та губками-бантами в обрамленні білявих кучерів. Оксана ж була незграбною, непоказною, з прямими, як солома, волоссям, яке електризувалося від одягу та стирчало дибки.
— Намучається, бідолаха, з такою зовнішністю. Заміж навряд чи вийде. Казала тобі, що з розумом треба чоловіка вибирати. А ти? — говорила бабуся, заплітаючи рідке волосся Оксани у тоненькі косички, на яких ледве трималися стрічки.
— Мамо, годі! З віком виправиться, — відповідала мати.
До дванадцяти років Оксана не стала виглядати краще. Кутаста, з короткою стрижкою, вона була вищою за всіх у класі. Хлопці дражнили її «жердиною». Вона замкнулася в собі, ні з ким не дружила, сиділа вдома та читала книжки.
У десятому класі вона не пішла на новорічний вечір. Сукню, куплену влітку, виявилося мало.
— Чому вдома? — запитала мати, прийшовши з роботи.
— Навіщо ти мене народила? Щоб я мучилася все життя? Хлопці жердиною кличуть, на танці не запрошують. Я потвора! — у істериці викрикнула Оксана.
— Донечко, і в гарненьких людей не завжди життя відразу складається. Що робити, якщо так природа вирішила? Краса — це не найголовніше, — намагалася заспокоїти доньку мати.
— А що головніше? Гроші? За гроші все можна купити, навіть зовнішність. Тільки грошей у нас теж немає. Я не вийду заміж і не народжу. Не хочу, щоб моя донька теж була потворою, — злісно говорила Оксана.
— Закохуються в зовнішність, а цінують душу, — зі сумом відповіла мати.
— А в мене поганий характер, ти сама це казала. Який може бути добрий характер, якщо ти нікому не подобаєшся? Всі від мене, як від прокаженого тікають, — у очах Оксани стояли сльози. — Чому ти не знайшла для ролі батька когось красивішого?
Після школи Оксана легко вступила б до університету, але подала документи до медичного училища. Коли в дитинстві лежала в лікарні із запаленням легень, всі медсестри здавалися їй прекрасними янголами у білих халатах. І волосся під шапочками не було видно.
Училище Оксана закінчила з червоним дипломом. Пацієнти її любили. Ін’єкції вона робила спритно, не поспішала йти з палат, слухала скарги людей на хвороби та байдужих родичів.
Але іноді в терапевтичному відділенні лежали й молоді хворі. Один із пацієнтів, тридцятирічний Роман, постійно крутився біля медсестринського поста, робив Оксані компліменти. Одного разу він поцілував її в процедурній та запросив у кіно після виписки. Але час минав, а Роман не дзвонив. Оксана зібралася йти до нього додому.
— Наївна дурнухо. Він одружений, — похитала головою старша медсестра.
— Ви просто заздрите.
— Подивися сама, у картці написано, що він одружений, і вказаний номер дружини.
— Але вона так і не прийшла до нього, — помітила Оксана.
— Саме тому він і крутився біля тебе. Ти йому яблука й апельсини носила, їжу з дому. Дружина з двома дітьми сидить, молодшій лише місяць.
— Про дітей теж у картці написано? — спитала Оксана, вже ледь не плачучи.
— Він живе у сусідньому зі мною будинку. Я добре знаю його дружину. Якби між вами було щось серйозне, давно б сказала. А так… Мабуть, мене побоявся. Будь обережніша з такими. Ну-ну, не плач. Ще знайдеш своє щастя. Чоловіки медсестер люблять. Ми й підбадьорити вміємо, й укол зробимо, коли треба, — старша медсестра по-материнськи обняла Оксану.
У палаті лежала літня жінка з інтелігентною виразом обличчя. До неї ніхто не приходив. На її тумбочці не було апельсинів чи банок із домашнім морсом.
— Вас ніхто не відвідує. Чому? — одного разу запитала Оксана.
— Чоловік помер десять років тому, а син далеко живе. У нього робота й сім’я, не хочу турбувати, — відповіла Надія Петрівна.
— Але що може бути важливіше за матір? Вас скоро випишуть, а у вас тиск. Як ви житимете одна?
— Якось, Оксанко, — усміхнулась Надія Петрівна.
— Давайте я вам допомагатиму? Мені не важко. І укол зроблю, і тиск поміряю.
— Ніяково якось.
— Поговоримо про це згодом, — доторкнулася до її руки Оксана.
Після виписки Оксана, як і обіцяла, часто приходила до Надії Петрівни. Готувала, ходила в аптеку, прибирала. Їй подобалося бувати у великій квартирі.
— Мій чоловік був військовим, генералом, — з гордіВона відчула, як важливо в житті бути доброю навіть до тих, хто цього не заслуговує, бо справжня щастя приходить саме через чисте серце.