— Я не знав про її існування до сьогодні. Не до дитячого будинку ж її віддавати. Вона моя дочка, — сказав чоловік.
Марія готувала вечерю і підспівувала. Нарешті вона збиралася зрадівати Ярослава. Вони прожили разом десять років. Спочатку не квапилися з дитиною — їм було добре удвох. Марія хотіла працювати, набиратися досвіду.
Вона мріяла про роботу у престижній компанії й обіцяла, що найближчим часом не планує дітей. Посада була гарною, з перспективою кар’єрного зростання. Марія добре себе зарекомендувала, її готували до підвищення. Зарплата була пристойною, і декретні мали бути добрі — тепер можна було подумати про дитину. Але не тут-то було. Обстеження показали, що з нею все гаразд, і з Ярославом теж.
— Наберіться терпіння, — сказала лікарка. — Так буває. Ви багато досягли у професійній діяльності, витратили чимало сил і нервів. Розслабтеся, не зациклюйтесь на дитині. Просто живите, більше відпочивайте — усе буде добре, — усміхнулася вона і призначила Марії вітаміни.
Нарешті вона завагітніла. Спочатку не повірила, подумала, що помилка. Купила ще два різні тести — і на обох невблаганно світилися дві смужки. Вона витримала ще тиждень, більше не могла терпіти, пішла до лікарні і здала аналізи. У них із Ярославом буде дитина! Зараз вона його зрадує — влаштують свято.
Марія смажила м’ясо і прислухалася до себе. Розуміла, що ще занадто рано, нічого не може відчувати, але їй здавалося, що вона відчуває, як у ній росте нове життя. Не раз підходила до дзеркала, пильно оглядаючи живіт, підіймаючи футболку. Але до її розчарування, живіт залишався плоским.
Газ під сковорідкою вона давно вимкнула, вода в чайнику охолола, а Ярослава все не було. На дзвінки не відповідав. Нарешті клацнув замок. По звуку кроків Марія зрозуміла, що чоловік прийшов не один. Вона засмутилась — доведеться відкласти сюрприз. Вагітність — справа інтимна, яка стосується лише їх двох.
Марія зітхнула і вийшла у передпокій. Яке ж було її здивування, коли вона побачила дівчинку років десяти з упертим і настороженим поглядом. Марія глянула на чоловіка, який стояв за її спиною.
— Вибач, що затримався, заїжджав за Настею, — сказав Ярослав, опускаючи очі на потилицю дівчинки.
— Хто це? Чому ти привіз її до нас? Чому не подзвонив? — питання виривалися з грудей немов самі по собі.
— Давай пройдемо у кімнату. Я все поясню, — Ярослав штовхнув дівчинку за плече.
Марія лишилася стояти, дивлячись у спини дівчинки та чоловіка. Коли вона увійшла до кімнати, вони вже сиділи поряд на дивані. Вона теж сіла, але не поруч, а на стілець, щоб бачити їхні обличчя. Дівчинка поглянула на неї байдуже і відвернулася до вікна.
— Це Настя, моя дочка, — сказав Ярослав.
Чоловік виглядав збентеженим, винним і водночас рішучим.
— Твоя дочка? Нічого не розумію.
— Я й сам дізнався про неї лише сьогодні. Мені подзвонила її бабуся й попросила забрати Настю. Вона лягає до лікарні, — сказав чоловік.
— А чому ти вирішив, що це твоя донька? — недовірливо запитала Марія.
Ярослав завагався на мить.
— Все сходиться. Можна зробити тест на батьківство, але я впевнений, що Настя — моя донька. У будь-якому разі, поки її бабуся в лікарні, вона поживе у нас. Більше родичів у дівчинки немає — її мама загинула півроку тому. Мар’ю, давай повечеряємо, потім розповім детальніше. — Він поглянув на дівчинку, що сиділа нарізно.
Марія встала і пішла на кухню. Усередині вона протестувала проти слів чоловіка. Але ж не вигнати дитину на вулицю. «Це ненадовго, лише на кілька днів. Це сон, цього не може бути».
Ярослав із дівчинкою зайшли на кухню й сіли за стіл. Марія розклала м’ясо з картоплею по тарілках. Сама не торкнулася їжі. Дівчинка їла картоплю, відсуваючи м’ясо.
— Не любиш м’ясо? — запитав Ярослав. Дівчинка кивнула. — А що тобі подобається?
— Паста з сосисками, — відповіла вона, не підводячи очі.
— Ну, вибач. Твій тато не попередив, що привезе тебе, — різко сказала Марія, виливши злість на обох.
Щойно прийшла — і вже виявляє характер.
— А чай будеш? Чи тільки компот і сік п’єш? Вибач, ні того, ні іншого нема, можу лише чай запропонувати, — з сарказмом додала вона, наливаючи у чашки.
— Мар’ю, годі, — прикрикнув Ярослав.
Марія поставила чайник на плиту й вийшла. Вона чула, як вони розмовляли, як Ярослав, нарешті, сам мив посуд.
Коли він увійшов у кімнату, Марія сиділа на дивані, схрестивши руки, й дивилася у нічне вікно. Він сів поруч, спробував обійняти, але вона відсторонила його руку.
— Насті час спати, — сказав Ярослав.
— Розкладіть диван. — Марія встала й дістала білизну зІ з цього дня вони всі разом навчалися бути родиною, де любов, терпіння та зустрічні кроки допомагали долати навіть найважчі випробування.