Ольга прокинулась зі світанком, приготувала сніданок, зібрала чоловікові їжу з собою і тільки тоді пішла його будити.
— Оленько, нащо так багато? Повернуся ж завтра, — промовив чоловік, побачивши об’ємну сумку.
— Два дні щось їсти треба. Не буде тобі часу там варити, підігрієш і поїси. Не вигадуй. Там крім їжі ще теплий одяг. Ночі вже холодні. Пий чай, поки не охолонув, — відмахнулася Ольга.
Чоловік добре поснідав, одягнувся, узяв сумку.
— Я поїхав, а ти лягай, досипай, — сказав він, виходячи з хати.
Ольга зачинила за ним двері, повернулася на кухню і глянула у вікно. Вона знала, що на середині двору Дмитро обернеться й помаше їй. Чоловік справді зупинився і, обернувшись на будинок, підняв руку. Вона помахала у відповідь. Ольга усміхнулася про себе: «Неначе молода пара». На душі стало тепло і добре.
Останнім часом, як вийшла на пенсію, вона завжди так провожала чоловіка на роботу чи на дачу. Прожили вони разом двадцять шість років. Не так багато для їх віку. У кожного з них за плечима був досвід попередніх стосунків.
Ольга не любила залишатися сама. Поїхала б із чоловіком на дачу, але обіцяла доньці посидіти з онуком сьогодні. Вона зітхнула. Спати не хотілося. Але що робити? Прибирати занадто рано. Не ввімкнеш же пилосос о шостій ранку. У панельках чути все. Люди у вихідні люблять поспати.
Від нудьги Ольга прилягла на ліжко просто у халаті. Лежала й думала про всяке, непомітно для себе заснула.
Навіть сон їй приснився. Була в бабусі в селі собака Бруся, великий і кучерявий. Уві сні він підбіг до Ольги, радісно виляючи хвостом. «Брусь, привіт! Звідки ти?» — спитала вона й простягнула руку, щоб погладити пса. Але Бруся раптом оскалився. Ольга відсмикнула руку, не розуміючи, чому він не дав себе торкнути…
Вона здригнулася й розплющила очі. У кімнаті порожньо, жодного Брусі нема й бути не могло. Пес помер від старості, коли Ользі було чотирнадцять. Глянула на годинник — спала всього хвилин десять. Знову заплющила очі. «Покойники сняться до непогоди, а собаки — до родичів», — встигла подумати вона, як пролунав дзвінок у двері. Хто ж це так рано?
Ольга сіла, спустила ноги з ліжка, наділа капці й пішла у передпокій. Дзвінок пролунав знову, немов підганяючи її.
— Та йду вже, йду, — буркнула вона й відчинила двері.
Побачивши на порозі гостю, ледь не захлопнула двері перед носом тієї, кого найменше хотіла бачити. Кажуть, перша думка — найправдивіша. Потім Ольга шкодувала, що не вчинила так. На порозі стояла її молодша сестра. Серце забилося в грудях, немов пійманий птах у сілках.
— Здоровенькі були, сестричко! — промовила Марія, наголошуючи на останньому слові, й усміхнулась.
Великі зуби сестри виступали вперед. Коли вона посміхалася, було видно край блідо-рожевих ясен. «А кажуть, пророчих снів не буває», — подумала Ольга, згадавши оскал Брусі. Думка була неприємна. Візит сестри через багато років розлуки не обіцяв нічого доброго.
Вони мали різних батьків і десять років різниці. Батько Ольги загинув у аварії, через три роки мати вийшла заміж знову й народила Марію. Сестри не були схожі ні зовні, ні характером. Ольга повненька й невисока, з тонкими, приємними рисами обличчя та м’яким характером. А Марія висока, худа, з видовженим обличчям і виступаючими вперед великими зубами.
— Ну що, так і триматимеш на порозі? У хату не запросиш? — спитала Марія.
У Ольги ще був шанс захлопнути двері. Але це ж сестра, хоч і несподівана, і непрохана.
— Заходь, — сказала вона, розчиняючи двері ширше.
Марія увійшла до хати, зняла туфлі на високих підборах, поправила перед дзеркалом зачіску й повернулася до Ольги.
— Не чекала? А я ось приїхала. — Марія хотіла взути Дмитрові капці, але Ольга дістала з шафи гостьові. Вони були малі, але інших не було.
— Ну, показуй, як живеш. — Марія пройшла у кімнату, вертячи головою й помічаючи кожну дрібницю.
— Та в тебе царські хороми! І меблі імпортні, і ремонт… — Марія озирнулася на сестру.
На мить Ольга помітила в її очах заздрість і злість. Але наступної миті та знову посміхалася, відкривши великі зуби. А Ольга знову згадала свій сон.
— Оце я розумію. Вдало вийшла заміж. А чоловік де?
— На дачі, — неохоче відповіла Ольга.
— І дача є? Та ви ж буржуї, — протягнула Марія з інтонацією, з якою зазвичай кажуть: «Ну-ну, подивимось».
— Ти навіщо приїхала? — спитала Ольга, втрачаючи самовладання.
— Сумувала. У нас із тобою більше нікого нема. Одна в одної, — відповіла Марія, не обертаючись і розглядаючи фото доньки з онуком. — А це хто?Ольга глянула на фотографію й мовчки подумала, що минуле, як би воно не боліло, залишилося позаду, а тепер у неї є щасливе сьогодення, яке ніхто вже не зможе відняти.