Харківський вечір
Олена прийшла додому з роботи, перевдягнулась у домашнє та заварила чай. Вечерю варити ще рано — встигне. Андрій прийде за годину-дві. Вона взяла книжку, лігна на диван і щасливо витягла ноги. Настоялася за день на підборах.
Олена працювала вчителькою початкових класів. Виглядала охайно, з акуратною стрижкою. Носила суворі костюми та скромні сукні — так вимагав шкільний дрескод. Щодня їй доводилося зустрічатися з батьками учнів. А вони були різні — і за достатком, і за характером. Вона намагалася не вирізнятися серед тих, хто жив скромно, але й не зникати на тлі заможніших. За роки роботи навчилася говорити чітко, не підвищуючи голосу. Її поважали й діти, і дорослі.
Кілька сторінок — і очі почали злипатися. Вона прикрила їх і незабаром дрімнула. Прокинулася від звуку книги, яка впала на підлогу. Олена сіла, потерла очі, нахилилася підняти книжку — і раптом у двері подзвонили. У Андрія був ключ, та й приходити ще рано. Дзвінок повторився — несміливий, короткий.
Олена глянула у дзеркало в передпокої, поправила збиту зачіску й відчинила двері.
На порозі стояв Микола, друг і колега Андрія.
— Добрий вечір, Олено.
— Добрий вечір, Колю. Андрій ще не прийшов, — відповіла вона.
— Знаю. Я… до тебе, — Микола переступав з ноги на ногу.
— Заходь. — Олена відступила, впускаючи його.
Він зняв пальто, повісив на гачок, шарф запхнув у рукав. Потім скинув чоботи. Олена спостерігала, гадаючи, що могло привесМикола глянув їй у вічі й видихнув: “Я люблю тебе, Оленко, вже роки…”