— Свого чоловіка нема, то на чужого накинулась? Подруга, говориш… Щоб твоєї ноги в моїй хаті більше не було! — гнівно випалила Віра.
Виходити з автобуса не хотілося. Оксана жила в новому районі, куди ще не ходив громадський транспорт. Від зупинки до дому — далеко, а тут ще й така погода. Та нічого, зайдє ще й до магазину. Обіцяли, що в сусідньому будинку відкриють крамницю, але коли це буде? Тепер доведеться платити за вчорашню лінь — холодильник майже порожній.
Оксана вийшла з автобуса і не встигла зробити двох кроків, як порив вітру зірвав з голови капюшон, кинув у обличчя пасмо волосся разом із жменею колючого снігу.
Вона насунула капюшон нижче, йшла, притримуючи його рукою, зігнувшись, немов стара бабуся. Перед самим магазином ледь не побігла — так хотілося сховатися від вітру.
Нарешті двері захлопнулися за нею, і Оксана опинилася в тиші торгового залу. Відкинула капюшон, струснула головою, розправила зім’яте волосся. Взяла кошик і пішла між рядами. Брала лише найнеобхідніше, щоб вмістилося в один пакет — решту купить завтра. Адже ще треба йти додому, а одна рука має бути вільною, щоб тримати капюшон.
Попереду вона побачила жінку з дитячим візком, за який тримався хлопчик років шести, схожий на космонавта через товстий комбінезон. Жінка повільно йшла, одна рука — на візку, в іншій — кошик з продуктами. Оксана хотіла обійти їх, але раптом із візка випала м’яка іграшка.
— Почекайте, ви впустили! — гукнула вона.
Жінка зупинилася, обернулася.
— Ось… — Оксана простягнула іграшку і раптом впізнала в жінці свою колишню однокласницю й подругу. — Віро! — скрикнула вона з радістю.
— Оксанко! — обличчя Віри освітилося усмішкою.
— Іду й думаю: яка ж відчайдушна жінка в таку погоду вийшла з дітьми до магазину, — сказала Оксана.
— Живу в цьому ж будинку. Хотіла швиденько сбігати за молоком, але Сашко закапризничав, Дмитрику з нею не впоратися… От і пішли всі разом.
Оксана хотіла запитати про чоловіка, але змовчала. Невідомо, може, він на роботі.
— Допоміжник мій, — з гордістю сказала Віра, киваючи на хлопчика.
— Скільки йому?
— Шість. Восени Дмитро вже до школи.
— Пішли вже додому, я мультик дивитися хочу, — буркнув хлопчик, дивлячись на маму вимОксана глянула на Віру, на її втомлені очі й руки, що міцно тримали візок, і раптом зрозуміла, що справжнє щастя — це не те, що показують у кіно, а те, що народжується серед звичайних клопотів і буває таким ніжним, мов перший сніг за вікном.