У свого чоловіка нема, так на чужого накинулась? Подруга, не йначе. Щоб твоєї ноги більше не було в моїй хаті, — гнівно вимовила Оксана…
Виходити з автобуса не хотілося. Марія жила в районі новобудов, куди ще не дійшов громадський транспорт. Від зупинки до дому — неблизький шлях, та ще й у таку погоду. Ну що ж, принаймні зайде до крамниці. Обицяли, що відкриють у сусідньому будинку, але коли це буде — хто зна. Довелося розплачуватися за вчорашню лінь — холодильник майже порожній.
Марія вийшла з автобуса і не встигла зробити кілька кроків, як порив вітру зірвав з голови капюшон, кинув у обличчя пасмо волосся разом із жменею колючого снігу. Здавалося, вітер дув одночасно з усіх боків, навмисно цілячись у очі.
Вона натягнула капюшон нижче, йшла, притримуючи його рукою під підборіддям, згорбившись, ніби стара. Перед самою крамницею ледь не кинулася бігти — так хотілося сховатися від вітру.
Двері за нею захлопнулися, і Марія опинилася в тиші торгового залу. Відкинула капюшон, струсила розкуйовджене волосся. Взяла кошик і пішла поміж рядами полиць. Брала лише найнеобхідніше, щоб вмістилося в одному пакеті. Решту купить завтра. Адже ще треба йти додому, а одна рука має бути вільною, щоб тримати капюшон.
Попереду побачила молоду жінку з дитячим візком, за якого тримався хлопчик років шести, схожий на космонавта через товстий комбінезон. Однією рукою жінка штовхала візок, у другій — кошик з продуктами. Йшли повільно, обійти не виходило. Марія завернула в інший прохід. Взяла пляшку молока й прямувала до хлібного відділу.
І знову перед собою побачила ту саму жінку з візком. Марія хотіла швидше пройти повз, але з візка впала маленька м’яка іграшка. Вона підняла її.
— Постривайте, ви впустили! — гукнула вона.
Жінка зупинилася й озирнулася.
— Ось… — Марія простягнула іграшку й раптом впізнала в жінці колишню однокласницю й подругу. — Оксано! — скрикнула вона з радістю й здивуванням.
— Марійко! — Оксана теж зраділа.
— Іду й думаю, яка ж відчайдушна жінка вийшла з дітьми в таку погоду, — сказала Марія.
— Живу в цьому ж будинку. Заглянула до холодильника — молока нема, манки теж. Хотіла швиденько сбігати сама, але Сашко закапризничала, Євгену з нею не впоратися. Ось і довелося йти всім разом.
На язиці вертілося запитання про чоловіка, але Марія встигла стриматися. Не випадало так відразу розпитувати. Мабуть, чоловік ще на роботі.
Марія опустила очі на хлопчика. Він байдуже розглядав пачки з печивом.
— Мій помічник, — з гордістю сказала Оксана.
— Скільки йому?
— Шість. Восени Євген іде до школи.
— Ходімо додому, я мультик хочу додивитися, — нарікав хлопчик, вимагально дивлячись на маму.
— Потерпи, зараз підемо, — суворо сказала Оксана. — Вибач, Марійко, бачиш, не належу собі. Слухай, запиши мою адресу й номер.
Марія поспішно дістала телефон.
— Обов’язково подзвони, побалакаємо. Діти о десятій зазвичай сплять, — промовила Оксана, направляючись до каси.
— Постривай, а іграшку? — гукнула їй Марія.
Оксана щось сказала синові, Євген підбіг і забрав у Марії рожевого зайця, повернувся до мами. Оксана кивнула Марії й пішла до каси, дорікаючи синові, що не подякував.
«Отакої, ніколи б не подумала, що в Оксани буде двоє дітей. І як вона все встигає? Я б не наважилася вийти в таку завірюху», — думала Марія, стоячи в черзі.
«Ось чому в тебе нема ні чоловіка, ні дітей», — сказав внутрішній голос.
Дома Марія спекла яєчню — готувати щось складне не хотілося. Та й пізно вже для ситної вечері. Поки чекала, коли закипить чайник, оглядала нову кухню. Квартиру вона купила півроку тому й дуже пишалася цим.
У кімнаті поки що стояли лише шафа, телевізор і диван, тому вона виглядала порожньою й невтишною. А от кухню облаштувала відразу. Кухня для жінки — головне. Більшість часу вона проводить саме тут. Зараз Марія лише забігала сюди, швиденько готувала щось просте й йшла вечеряти перед телевізором. Але колись у неї буде сім’я, чоловік, діти. І стане такою ж клунею, як Оксана. Марія зітхнула.
У матових кремових шафах відбивалося світло люстри. Чайник засвистів, і Марія схопилася, щоб його вимкнути. Після вечері віднесла порожній посуд у мийку. Постояла біля вікна, дивлячись на фарі машин у темряві, схожі на новорічні гірлянди. У сусідніх будинках світилися квадрати вікон. Люди зібралися за столом, вечеряють, обговорюють новини. Може, хтось зараз теж дивиться у вікно й думає про те саме.
Марія згадала Оксану. У неї, мабуть, нема часу так стояти. Двоє діток. А завжди ж казала, що буде лише одна дитинаАле життя складається не лише з планів, — подумала Марія й подивилася на засипаюче місто за вікном, усвідомлюючи, що щастя може прийти зовсім нездікува.