**У золотій клітці**
Оксана увійшла в квартиру й тихенько почала роздягатися, щоб не розбудити маму. Ледь стримала зойк, коли знімала нові черевики — ноги були стерті до крові.
— Чого так рано? Втекла? Не сподобалося весілля? — У передпокої з’явилася мама.
— А ти чого не спиш? Стежиш за мною? — різко відповіла Оксана.
Мама стиснула губи і пішла у кімнату. Оксана відчула докір сумління. Мама ждала, хотіла дізнатися про все, а вона нагрубила. Вона підійшла до дивана, сіла поруч і обійняла її.
— Не підлещуйся. Не хочеш — не розповідай. Потім дізнаюся від матері Марійки.
— Мамо, пробач. Я втомилася, ноги болять. Ресторан розкішний, гостей тисячі дві. Шумно, весело. А Марійка у білій сукні була ніби з казки. І наречений гарний… — перелічувала Оксана.
— То чого пішла раніше? — перебила мама.
— Там усі такі пихаті, надуті, немов індики. Не наші люди. А мені завтра рано вставати.
— Куди? Завтра ж неділя, — здивувалася мама, пильно подивившись на доньку.
— Тим більше. Зранку розповім. Піду в душ. — Оксана поцілувала маму в щоку й пішла переодягатися.
Вона з огидою скинула свій вишуканий стрій, який на тлі інших здавався бідним. Під душем ретельно терла спину — саме там залишився слизький слід рук товстого нахаба.
Він запросив її на танок, не слухаючи відмов. Б’якатися ж було з ним. Притискав до свого грубого живота, а її спина пам’ятала його липкі долоні. Туфлі вгризлися в шкіру. Вона ледве дотягла до кінця.
Потім підсів до столу, налив вина. Нікому не було до неї діла. Єдина знайома, Марійка, була зайнята гостями. Лише раз-другий вона зловила на собі зацікавлений погляд чужого чоловіка, але той не втрутився.
«До туалету», — брехнула вона й втекла. Взяла таксі. Додому.
Ні, таке весілля їй не потрібне. Усе, як у виставі, де кожен грає свою роль. А вона — лише статистка.
Не могла заснути. У голові дзвеніли тости, сміх, музика… Згадала того чоловіка. «Краще б він запросив мене, а не цей мішок сала. Але не варто про нього думати», — подумала Оксана й нарешті заснула.
Після теплого вересня настали холодні жовтневі дощі. Марійка повернулася з медового місяця й запросила Оксану в гості.
Їй і самой кортіло подивитися, як живуть багаті. Взяла улюблені тістечка Марійки. Виходила з кондитерської — і натрапила на нього. Він відступив, пропускаючи.
— Це ви? — раптом сказав.
Оксана підняла очі й пізнала загадкового чоловіка з весілля. Встояла на місці, мов укопана.
— Виходьте, ми заважаємо, — засміявся він, потягнув її за руку.
— Ви так раптом зникли, наче Попелюшка. Навіть не встиг представитися. — Усміхнувся, показуючи ідеальні зуби.
— Але черевика не загубила, — відповіла вона.
— Вам додому? Підвезу.
— Ні, до подруги. Ви ж ішли за покупками?
— Я так радий нашої зустрічі, що готовий пожертвувати всіма тістечками світу, — сказав він, помітивши коробку в її руках. — Ходімо. — Взяв під руку й підвів до свого джипа.
Вона ніколи не їздила в таких машинах. Він керував мовчазно, навіть не запитавши адреси. Вона злякалася.
— Я знаю, де живе ваша подруга. Ми з її чоловіком друзі й партнери, — пояснив він.
Дорогою розповів про себе — звуть Богдан, розлучений, є лабрадор…
«Багатий, гарний, успішний. І приємний. Точно, як мріяла мама», — подумала Оксана.
— Чого так пізно? Я вже почала хвилюватися, — лаяла мама, коли вона повернулася.
— Була у Марійки. Оце в неї дім… — На радість мами, Оксана розповіла про розкіш й про засмаглу серед осені подругу.
— А як дісталася? Вона ж тепер у «Золотому кошику». Так місцеві називали елітний квартал.
— Мене підвіз знайомий, — неохоче сказала Оксана, одразу ж пожалкувавши про це.
— На весіллі познайомилися? Він з «тих», сподіваюся? Телефон дала?
— Так, мам, сама всунула йому, — зірвалася вона.
— Чого злишся? Гідна людина зацікавилася тобою, а ти начебто й не рада.
— Не злюся. Дай мені спокій!
— Що з тобою?
— Набридли твої розпитування! Невже так хочеш мене «сховати»? — спалахнула Оксана.
— Дурниці говориш. Я дбаю про твоє майбутнє. Аби вийшла за гідну людину, як Марійка. А не за бідного студента.
— Коли це ми бідували? — примружила очі Оксана.
— Ну… це я так. Доню, а він тобі взагалі не подобається?
— Мам, годі! Я ще не готова.
У кімнаті дзвонив телефон. Рятувальний дзвінок. Богдан.
— Вирішив не тягти. Що робиш у неділю?
— Нічого особливого. Вчитимуся.
— Весь день? Пропоную кінну прогулянку. Коли-небудь їздилаОксана поглянула у відно, де відбивалося її обличчя — синяки зів’яли, але в очах ще стояв той жах, що нагадував: гроші не варті сліз.