**Щоденниковий запис**
Сьогодні, коли я зійшов з потягу, на вокзалі в мене був дивний досвід. Станція в нашому містечку маленька: одна зала, каси, кіоски, ряди металевих лавок. Біля входу буфет, де за стійкою сидить товстенька жінка. Людей небагато – десяток, не більше.
— Пане, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, — підійшла до мене жінка невизначеного віку.
Обличчя червоне, макіяж неакуратно розмазаний. Від неї сильно пахло горілкою.
— Може, краще куплю вам щось поїсти? — спробував я підвести її до буфету, але вона вирвала руку.
— Пусти! З виду пристойний чоловік, а таке робите, — крикнула вона так, що всі озирнулися. На мить стало тихо, а потім гомін знову заворушився.
— Та пішов ти… — Вона відійшла.
Я посміхнувся, підійшов до буфетниці.
— Молодець, що не дав, — сказала вона. — Кожен день тут жебракує. А яка гарна була… Ось що кохання з людьми робить. — Вона зітхнула. — Може, каву з пиріжком?
— Дякую, ні. Мені треба до села Весняного. Де тут автобус зупиняється?
— До Весняного сьогодні вже не буде. Завтра о пів на шосту. — Вона побачила мій сумний вираз. — На вулиці часто стоять місцеві, підробляють перевезенням, але беруть дорого.
Я взяв сумку та вийшов. Надворі вже темнішало. Дістав телефон, подзвонив, але ніхто не відповів.
Раптом поруч зупинилася срібляста «Таврія», і з неї вибігла дівчина. Вона промайнула повз мене до вокзалу. Її обличчя мені щось нагадувало. Але звідки? Я тут уперше.
Повернувся всередину. Дівчина розмовляла з буфетницею.
— Може, чаю? — пропонувала та.
— Дякую, тітонько Любо, я вже їду. — Вона обернулася й ледь не врізалася в мене. — Вибачте, не помітила.
Я побачив її блакитні очі, як озера, і ямочки на щічках. Красивішої дівчини ще не бачив.
— Ось, до речі, Ваня їде до Весняного. Ваню, підвези хлопця, — сказала буфетниця.
Дівчина уважно подивилася на мене.
— До побачення, тітонько Любо. Поїхали, — сказала вона і пішла до виходу.
Я ледве встигав за нею. Ваня відкрила двері, дістала великий пакет.
— Дозвольте допомогти, — простягнув я руку.
— Не треба. Там фата та квіти, — вона усміхнулася, і ямочки на щоках знову з’явилися. — Краще відкрийте задні двері.
Поставила пакет на сидіння й повернулася.
— Сідайте.
— Почекайте. Ви… Валентина? Я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви в житті ще красивіша, — побачивши її здивований погляд, поспішно додав: — Я ж до вас з Олегом на весілля їду. Ми разом служили. Він мене не зустрів, не дзвонить.
— У нього сьогодні парубоцька вечірка. — Ямочки знову з’явилися.
— Я бачив ваше фото, Олег показував.
Авто їхало вузькою дорогою через ліс. Світло фар відтискало темряву, заганяючи її за дерева.
— Не страшно одній у темряві через ліс їздити? — запитав я.
— Ні. І їзджу рідко. Просто сьогодні Олег не зміг поїхати зі мною в місто.
— А у вас у селі квітів нема? — цікавився я.
— Є, звісно. Але хотілося щось особливе. — Вона пильно дивилася на дорогу.
— Як швидко… з весіллям. Лише рік минув після армії. — Я зрозумів, що лізу не в свою справу.
— Ми з Олегом домовилися ще до армії: як повернеться — одружимось, — весело відповіла Валентина.
Я не міг відірвати погляду від її ямочок.
— То ви через домовленість? Не через кохання? — тихо запитав.
— І через кохання теж, — не помітивши мого осудливого тону, відповіла вона.
Деякий час ми їхали мовчки.
— Ви добре керуєте, — порушив тишу я.
— Олег ще в школі навчив. Вас куди відвезти в селі? У готель?
— Мабуть.
— Знаєте що? Відвезу вас просто в кафе, на парубоцьку, а там уже розберетеся з Олегом, — запропонувала вона.
— У кафе з сумкою якось незручно.
— Давайте я візьму її до себе. Заберете вранці. Тоді в кафе? — Вона кинула на мене швидкий погляд.
— Тоді в кафе, — погодився я.
Дивлячись у темряву, я згадав інше фото, яке колись бачив у Олега.
— Хто це? — запитав я, дивлячись на русяву дівчину з томним поглядом.
— Подобається? — Олег усміхнувся. — Загортай губу. — І вирвав фотографію.
— Валентина краща, — сказав я тоді.
Він не відповів. А ввечері в казармі хвалився, скільки в нього було дівчат.
Олег хороший хлопець, але його хвастощі дратували. Мені стало шкода Валентину. Він її зраджуватиме, зламає життя.
…
Минуло три роки.
— Тук-тук-тук. Уставай, тату, ми прийшли привітати тебе з днем народження.
Я відкрив очі. Передіном стояла дружина з нашою річною донечкою на руках.
Валентина сіла на ліжко, а донька тут же потягнулася до мене. Я взяв її, посадив собі на живіВін поніс її на руках до вікна, де світанок уже розмальовував небо рожевими смугами, і раптом зрозумів, що його життя – це саме те, про що він в армії навіть і мріяти не наважувався.
