Другий шанс
На душі у Соламиї було сумно, як це завжди після відвідин кладовища. У автобусі з нею їхало ще кілька людей. Всі мовчали, кожен у своїх думках.
Автобус зійшов з об’їзної дороги до міста. За вікном потяглися одно- та двоповерхівки окраїни. Незабаром і вони зникнуть з лиця землі, а на їхньому місці виростуть нові мікрорайони з широкими вулицями та багатоповерхівками.
Соламия, піддавшись пориву, вийшла на найближчій зупинці. Раптом, коли вона приїде наступного разу, цей район, де вона виросла, вже стане минулим? Вона йшла по вулиці з пошарпаними приземкуватими будинками і з тривогою думала, що не знайде свого дому, де минули найщасливіші роки її життя.
Більшість вікон були вибиті, двері під’їздів розчинені, ніби відкриті роти у німому крику. Мешканців давно розселили в нові благоустроєні квартири. Пусто, лише машини та автобуси проїжджають повз. Ось і її дім. Соломія зраділа йому, як старому другу.
Без людей дім здавався мертвим, неживим. Збереглася лавочка біля під’їзду, почорніла від часу. А через два будинки вже визирала стріла підйомного крана. Ось-ось зруйнують і цей дім.
Соломія заплющила очі, і наче побачила матір у вікні другого поверху, яка визирала її серед дівчаток, що грали в класики у дворі. З відкритих вікон лунав дзвін посуду, пахло смаженою цибулею. У чиїйсь квартирі гуготів телевізор. З вікна тітки Олени нісся її пронизливий голос. Вона лаяла свого п’яного чоловіка.
«Соломіє, обідати!» — донісся з далекого минулого дзвінкий мамин голос.
Соломія здригнулася й відкрила очі. Ні матері, нікого — лише вікна дивилися на неї порожніми проваллями.
Але Соломія вже не могла зупинитися і згадувала, згадувала…
*
«Соломіє, обідати!» — гукала з вікна мати.
І вона бігом піднімалася по пошарпаних сходах на другий поверх, вбігала в квартиру й ще в передпокої чула мамин голос: «Мий руки та за стіл!» А батько сидів між столом і холодильником, читав газету в очікуванні, поки всі сядуть…
Соломія так яскраво все згадала, навіть відчула запах кислих щів. З очей покотилися сльози, пестячи шкіру. Вона обережно провела пальцями під очима, зітхнувши.
А ось вона з портфелем іде в школу. Не встигла відійти від дому на кілька кроків, як ззаду почувся тупіт ніг Ярика.
«Соле, почекай!» — крикнув він.
Догнав, пішов поруч.
«Дай алгебру списати?»
«А чому ввечері не зайшов?» — спитала Соломія.
«Твоя мати дивиться на мене так підозріло, наче боїться, що я щось вкраду».
«Не видумуй». — Соломія ледь повернула голову, глянула на Яриковий профіль.
Як він змінився за літо! Підріс, темне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра стала ще темнішою. З коміра сорочки стирчала тонка шия, на якій збоку билася жилка. Їй здавалося, що вона її бачить. Ні, звісно, не бачить. Просто колись побачила й запам’ятала.
Коли він став таким? Соломія впізнавала й не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Ярика, що жив у тому ж під’їзді, на першому поверсі. Побачив її у вікно — і вибіг слідом.
Ярик відчув її погляд, теж подивився. Соломія не встигла відвести очі. Погляд кольору міцного чаю обпік, як окріп, а щоки й вуха залили гарячою хвилею сорому.
Батьки обоїх працювали на заводі, звідти й отримали квартири в старому фонді. Мати Ярика теж працювала там бухгалтеркою, а Соломіїна мати — медсестрою в лікарні. Завод був тут же, недалеко, і димив високими товстими трубами.
«Ти куди збираєшся вступати?» — раптом спитала Соломія.
«У політехнічний. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і все тут зміню».
«Що, правда?» — здивувалася Соломія. «Ніколи не чула, щоб хтось мріяв стати директором заводу».
«Не віриш? А от побачиш», — упевнено сказав Ярик.
«З інженером зрозуміло, а нащо тобі завод? Його ж ось-ось закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий збудувати», — безтурботно зауважила Соломія.
«Багато ти розумієш. Його ніколи не закриють. Це один із перших заводів в Україні. Містоутворююче підприємство. Без нього тисячі людей опиняться на вулиці», — серйозно сказав Ярик. «А ти?»
«А я вступлю до університету, тільки не тут, а у Києві. Буду перекладачем, побачу багато країн. Хоча лікарем теж непогано стати, психотерапевтом. Ще не вирішила, є цілий рік», — злегка похизувалася Соломія.
У останню неділю вересня увесь клас поїхав до одного з хлопців на дачу святкувати його день народження. Дача була недалеко від міста, на березі Дніпра. Під ногами шелестіло золоте листя, низьке сонце, пробиваючись крізь рідке листя, засліплювало.
Дорослі з дівчатками накривали стілСоломія з усмішкою взяла Ярика за руку, і вони разом вийшли із заводу, готові почати їхню спільну історію заново.