**Щоденник**
Після смерті батька Олена з чоловіком вирішили продати хату в селі. Олена чекала дитину, потрібні були гроші на більшу квартиру.
Стояв теплий вересень. Олена дивилася на село й не впізнавала його. За рік повиростали високі паркани, замість старих халуп з’явилися нові оселі з яскравими дахами. Лише їхній дім залишився таким, як був.
Сергій зупинив «Рено» біля ганку. Олена вийшла з авто й потягнулася. Тиша, а від чистого повітря аж голова закрутилася. Відчинила двері й увійшла. Дім здався їй якось зменшеним, тісним.
Цілий рік тут ніхто не жив. Після смерті мами батько приїжджав сюди сам. Ділянка велика, але він нічого не саджав, ходив у ліс, на риболовлю. І минулого року рвався сюди, хоч уже сильно хворів. Казав — тут легше дихається, повітря лікує.
На початку травня вони привезли його сюди. Лише в хаті Олена зрозуміла, як здавився батько. Він не зможе жити тут один. Тож вона переконала його повернутися з ними до міста. Через місяць він зляг, а наприкінці вересня помер.
Вони з Сергієм — справжні містяки, не будуть часто сюди навідуватися. Далеко від Києва, та й відпустку звикли проводити біля моря. А без догляду хата почне руйнуватися. Вона вже виглядала занедбаною. Ось і вирішили продати, поки ще міцна й доглянута. Якщо з віком занудить за тишею та сільським повітрям — куплять дім ближче до міста.
На очах у Олени навернулися сльози від навали спогадів. Ця хата дісталася від бабусі з дідом. Спочатку померла мама, потім один за одним пішли бабуся й дід, а минулого року — батько.
Олена зупинилася перед портретом молодої дівчини на стіні. Сергій заніс сумку з речами, підійшов до неї, обійняв ззаду.
— А я не бачив у тебе такої фотографії. Скільки тобі там? — спитав він, дивлячись на знімок.
— Це не я, це мама. Їй тут, здається, шістнадцять чи сімнадцять, ще в школі вчилася.
— Ти дуже на неї схожа. Я подумав, що це ти. — Він заглянув їй у вічі. — Давай відро, я схожу по воду, а ти вкип’ятиш чайник.
Олена всміхнулася й пішла до кухні. Повернулася з цинковим відром.
— Воно перевернуте стояло. Але сполосни. Колонка через два будинки, — сказала вона, передаючи відро чоловікові.
— Та я пам’ятаю. — Сергій вийшов із хати, скриплячи порожнім відром.
Олена повернулася на кухню, ввімкнула електроплитку, але та не запалала. «Пробки викручені», — згадала вона. Вони лежали на полиці під лічильником у кімнаті. Вона вкрутила їх, торкнулася долонею — металевий диск грівся.
Олена оглянулася. Нічого вона не візьме звідси, хіба що мамину фотографію. Треба зайти до сусідів, запропонувати речі — може, комусь знадобиться.
Після чаю Олена зайшла до сусідки. Їхні хати не розділяв високий паркан.
— Продаватимете? — спитала сусідка тітка Ганна.
— Так, — кивнула Олена.
— Зайду, подивлюся, хоч свого добра повно. Скажу іншим?
— Звісно, — зраділа Олена.
Вона повернулася додому. Сергій вибирав, що можна спалити. Все одно піч треба затоплювати. У хаті сиро. Сергій розпалював піч, а Олена лізла на горище по драбині, що гнулася під її вагою.
— Може, краще я? — спитав чоловік, відірвавшись від паперів на столі.
— Ні, я сама.
Колись Олена боялася лізти на горище. Вночі над головою чулися чиїсь кроки. Ніби хтось ходив там. Батько казав, що то кіт шниряє або хата скрипить, охолоджуючись після спеки. Але Олена все одно накривалася ковдрою з головою й так засинала.
Сонце пробивалося на горище через маленьке квадратне віконце. Пилинки танцювали в його променях, немов живі.
— І нічого тут страшного, — промовила вголос Олена.
Від її голосу тіні в кутах зібралися в купку. Вона намагалася не чіпати великі павутиння, що звисали з даху, розтягнуті між мотузками, на яких бабуся сушила білизну в дощ. Олена відкрила одну з коробок. Там лежали ялинкові прикраси. «Оце так, — здивувалася вона, — бабуся з дідом ставили ялинку». Вона ніколи не була тут взимку.
В іншій коробці лежали іграшки. Олена їх зовсім не пам’ятала. В куті стояла прялка. Нічого потрібного. Олена підійшла до краю лазу, озирнулася. Погляд зачепився за куточок книжки чи зошита, що стирчав з-під дошки під самим дахом.
Вона повернулася, потягнула за край і витягла спільний зошит. Листи жовті, злиплі від вологості й часу. Олена побачила записи з датами. Зрозуміла — це щоденник. Мамин щоденник.
Негарно читати чужі щоденники. Мами нема вже стільки років, а її думки, записані на пожелклих аркушах, лишилися. А з іншого боку — для чого їх пишуть? Аби колись хтось прочитав. Чому ж мама сховала його так далеко?
Олена сіла на перевернуте старе відро й вирішила перегорнути зошит, гляСховавши щоденник у сумку, Олена вирішила, що ця таємниця назавжди залишиться між нею та мамою.