Пізнє щастя
Дмитро довго блукав незнайомим великим містом, поки не дістався до вокзалу. Ноги гули від втоми, а настрій був кепський. З такою радістю їхав сюди, а тепер мусить тікати, ніби винуватий. Хоч ні в чому не провинився…
В залі очікування побачив вільну лавку й присів перепочити. «Трохи віддихаю, тоді піду за квитком. П’ять хвилин уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотній заздалегідь. Планував пробути тиждень… Та що вже.»
Коли ноги трохи відновилися, він перекинув наплічник через плече й рушив до каси. Довга черга. Дивлячись на метушню, думав: що робитиме, якщо квитків не вистачить? Але касирка видала йому папірець. Правда, потяг чекатиме ще три з гаком години. Нічого. Головне — їхати додому.
Запихаючи квиток і паспорт у кишеню куртки, озирнувся — його місце вже зайняте. Вийшов на перон. Біля стіни вокзалу теж стояли лавки. Біля шостої платформи вже готувався до відправлення швидкий поїзд. На таблі світилися час і пункт призначення. Майже всі пасажири вже зайняли місця, тому лавки порожні.
У повітрі — суміш креозоту, сигарет, перегару й поту. Свіжий вітерець не рятував. Вокзал — місце, де щодня тисячі людей: ділових, злих, п’яних, збитих з пантелику.
Дмитро сів на лавку, звідки добре було видно всі табло. Готувався чекати. У думках знову і знову прокручував ту розмову з онуком Ганни… Як же вийшло, що він знітився?
— Вільний? — почувся біля нього молодий голос.
Підвів голову: перед ним стояв чоловік у діловому костюмі з невеличким валізком на колесиках.
— Вільний, — Дмитро трохи посунувся, хоч місця й так було достатньо.
Чоловік сів на іншому кінці лавки, послабив краватку, поставив валізу поруч.
— У відрядження їдете? — спитав Дмитро. Не міг більше мовчати.
— Ні, повертаюся, — сухо відповів незнайомець.
— Я теж додому, — зітхнув Дмитро.
— Теж з командировки? — чоловік глянув на нього зніяковіло.
— Ні… Навідувався до рідних. Думав, затримаюсь, та не вийшло.
— Вигнали? — у голосі прозвучала співчутливість.
— Щось на кшталт… Чекаю на львівський. А ви?
— Не щасливі ми сьогодні, обом довго чекати. Я теж міняв квиток.
— Який вагон? — з цікавістю спитав Дмитро.
— Одинадцятий.
— То їдемо разом! А купе не п’яте, випадково?
— П’яте, — недовірливо відповів чоловік і дістав квиток. Перевірив, кивнув. — Ви тільки що купили?
— Так.
— Я мав їхати через два дні, але дружина подзвонила — донька захворіла. Плаче… Каже, боязко навіть слово промовити. Прийшлося зривати відрядження.
— Літаком швидше було б, — зауважив Дмитро.
— Боюся літаків, якщо чесно.
У цю мить у кишені піджака задзвонив телефон. Чоловік відповів, Дмитро навмисно відвернувся.
— Привіт… Так, на вокзалі, квиток уже є… Я теж сподівався… Ну не плач, я спробую… Гаразд, подзвоню, якщо щось зміниться. Пока.
Розмова явно його засмутила. Він завмер, втупившись у простір.
— Тільки не вдавай, ніби не розумієш, — раптом порушив тишу. — Не осуджуй, батьку. Ти ж нічого не знаєш.
— Та я й не осуджую. Не моя справа.
— Оце правильно. За доньку я всіх порву. А дружина… Кохання, як у підлітка. З тобою таке було?
— Було. Але дружині не зраджував. Одружився — неси відповідальність. А якби вона так? Як тоді жити? — Дмитро глянув йому в очі. — То це не відрядження?
— Ти кмітливий. Раз на півроку сюди приїжджаю, щоб далі дихати.
— А доньці скільки?
—