– Ми на «ти», — тихо промовив Дмитро прямо до вуха. Марiя відчула на скronі його подих. Шкірою пробігли мурашки…
– Оленко, подивись, чи є хто в коридорi? Хотіла раніше піти сьогодні. У мами день народження, — сказала Марiя.
– Зараз, Марiє Володимирівно. — Молоденька гарненька медсестра встала з-за столу, відкрила двері кабінету й визирнула в коридор. — Нікого більше немає, Марiє Володимирівно. I за записом усі пройшли, я перевірила, — посміхнувшись, повідомила Оленка.
– Добре. Якщо хто прийде, запиши на завтра чи в сусідній кабiнет, нехай йдуть до Наталки Миколаївни.
– Ідіть, я посиджу, все зроблю, не хвилюйтесь, — заспокоїла Оленка. — Завiдувачка поліклiнiкою у відрядженні, якщо що, я вас прикрию.
– Дякую. Що б я без тебе робила? — Марiя взяла сумку, окинула поглядом стiл, не забула телефон, i пiшла до дверей. — До завтра, Оленко.
– До побачення, Марiє Володимирівно. Ой, поспішіть, он як затемніло, того й дивись дощ піде.
– Так? А мені ще за квiтами забігти треба. Ну, я побігла, — сказала Марiя, вже виходячи в коридор.
Вона швидко переодягнулася, плащ надiвала вже на сходах.
– Марiє Володимирівно, ви вже йдете? — унизу біля реєстратури її зупинила літня жінка.
– Вiтаю. До завтра можете зачекати? Я спішу, — поправляючи комiр плаща, відповiла Марiя, направляючись до виходу.
– Марiє Володимирівно, Тетянка тільки вас слухає. Зайдіть, поговоріть з нею, заспокойте. Увесь час плаче, — поспішно говорила жінка, не відстаючи від Марiї.
– Завтра в мене прийом вечірній, вранці на виклики піду й зайду до вас. А зараз мені треба бігти, вибачте. — Марiя вийшла з будівлi поліклiнiки, зійшла з ґанку й глянула на небо.
Величезна чорна хмара насувалася на мiсто. Здавалося, зараз своїм величезним животом вона зачепить за дахи, лусне й обрушить водяний потiк на мiсто.
Коли Марiя пiдходила до квiткового кiоску, першi важкi краплi впали їй на плечі. Варто було встати під дашок, як дощ посилився.
– Не хвилюйтесь, я гарно запакую букет, — сказала продавчиня квiтiв.
Поки вона запаковувала в щiльну плівку улюблені мамині гербери, Марiя з тривогою поглядала, як від зупинки від’їжджають один за одним автобуси. Нарешті, вона отримала букет, розрахувалася й побігла до зупинки, прикриваючи голову букетом.
Дощ розгулявся не на жарт. На зупинці залишилася одна Марiя. Добре, що хоч дашок є. Парасольку вона забула й поки добігла до зупинки, порядком промокла.
Автобуса все не було. Треба було перечекати в полiклiнiцi, поговорити з бабусею Тетянки, — пізно розкаювалася у своїй поспішності Марiя. Вона здригнулася від холоду й відійшла далi під навіс. Повз проносилися машини, розбризкуючи швидко що утворювалися на дорозі калюжi.
«Де ж вiн застряг? Як недоречно цей дощ», — думала Марiя, дивлячись у той бiк, звiдки мав приїхати автобус. Раптом біля тротуару зупинився чорний джип. Марiя з заздрістю подумала, от якби в неї був такий. «Добре мати машину, не треба чекати автобуса…»
Скло з боку пасажирського сидіння опустилося, i Марiя побачила чоловiка. Вона не одразу зрозумiла, що він звертається до неї.
– Сідайте в машину. Там аварія, автобуси стоять.
Поки Марiя вагалася, чоловiк відчинив передні дверi. Марiя сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло й сухо. Навіть шуму дощу не було чутно.
– Вам куди? — спитав чоловiк, дивлячись на Марiю.
Приблизно її рокiв, симпатичний, у діловому костюмі. Марiя зніяковіла. «А я схожа на мокру курку».
– На вулицю Шевченка, — сказала вона.
– Добре, менi в той же бік.
Від чоловiка віяло такою впевненістю й чоловічою харизмою, що Марiя з підозрою поглянула на нього. На ман’яка не схожий, представницький, очі розумнi. «Йому тільки в серіалах героїв-кохантiв грати», — подумала вона. Машина м’яко рушила з мiсця, непомiтно набираючи швидкість. У салоні приємно пахло шкірою й його дорогим парфумом. І безупинно щось пiкало.
– Пристебніться, — попросив чоловiк.
Марiя довго й невміло пристібалася, потім поправила букет на колiнах.
– Скажіть, чому ви вирішили мене підвезти? — спитала вона, дивлячись, як склоочисники ритмічно змахували з лобового склаВони доїхали до її будинку мовчки, але у повітрі вже відчувався легкий аромат чогось нового, немов весна починала пробиватися крізь осінній дощ.