Оксана
Марія навчалася у університеті й підробляла, як більшість студентів, переважно в нічну зміну. Мати не могла їй допомагати, а на одну стипендію у великому місті не вижити.
Після літньої сесії вона взяла відпустку та на три тижні поїхала до мами. Поверталася відпочинкувалою, виспаною, навантаженою овочами з городу й банками з варенням, що матір старанно уклала в сумку.
Марія вийшла з автобуса на привокзальній площі. Після довгої дороги сумка здалася вдвічі важчою. Вона доплелася до зупинки маршрутки й із полегшенням поставила свій тягар на лавку.
Поверталася вона до міста з легкістю. У мами добре, але вже два роки вона жила сама, звикла бути собі господинею. Сумувала за шумним Києвом, за друзями. Коли почала працювати, змогла дозволити собі зняти квартиру й виїхати з гуртожитку.
Квартира крихітна, у спальному районі, але головне – недорога. Вікна виходять на пустир, зарослий високою травою, за яким стіною стоїть ліс. Вночі за вікном жодного вогнища, але вранці сонце заливає кімнату яскравим світлом. А взимку від білого снігу, що вкриває пустир, світло навіть у темряві.
Поруч хтось тихо заскиглив. Марія заглянула під лавку й побачила гостру коричневу мордочку. У великих опуклих карих очах застигло відчаї й жаху. Лише зараз вона помітила повідець, яким собака була прив’язана до лавки. Вона присіла навпочіпки. Такса відповзла від неї глибше під лавку, дрібно тремтячи.
— Не бійся. Виходи. — Марія обережно потягнула за повідець.
Неохоче, поскиглюючи, такса виповзла з-під лавки, готова в будь-яку мить сховатися знову.
Але Марія міцно тримала повідець.
Собака дихала часто, то й виставляючи язика. Стояв незвично спекотний серпень. Тому й ховалася такса в тіні лавки від палючого сонця.
Марія здогадалася, що собака хоче пити. Неподалік стояв кіоск, де продавали напої й дрібнички.
— Зараз повернуся, — прошепотіла вона таксі й пішла до кіоску.
— Маленьку пляшку води, будь ласка, — попросила Марія у насупленої продавчині. — Випадком немає порожньої бляшаної банки?
— Може, краще одноразовий стакан? — усміхнулася жінка.
— Ні, собаці зі стакану буде незручно. Ось там, біля лавки, прив’язана такса. Не знаєте, скільки вона вже там?
Жінка примружила очі, подивилася в бік лавки й зітхнула.
— Люди жорстокі. Я відчиняла кіоск о восьмій, бачила, як під’їхав джип, чоловік вивів собаку, прив’язав до лавки та поїхав. І не повернувся. Мабуть, кинув. Тримай. Тільки брудну. — Продавчиня подала у віконце порожню банку з-під шпротів.
Подякувавши, Марія розрахувалася за пляшку води, яка тут коштувала вдвічі дорожче, ніж у місті, і повернулася до лавки. Промила банку, налила води й поставила перед таксою, яка вже сховалася під лавкою.
— Пий, не бійся.
Заспокоєна її голосом, такса, поскиглюючи, підповзла до банки, принюхалася й почала жадно лакати. Коли банка спорожніла, Марія долила води.
— Що ж мені з тобою робити? Вночі тебе розірвуть бродячі пси. Чи, може, краще потрапити на вечерю до бомжів? Брр… — Марію від власних слів перекрутило. — Підеш зі мною? Іншого вибору в тебе немає.
Вона написала на шматочку паперу свій номер і залишила в кіоску, якщо господар все ж таки з’явиться. Відв’язала повідець і потягла впертого пса до маршрутки. Заплатила за двох. Ні водій, ні пасажири не нарікали, а пес сидів тихо на колінах у Марії.
У квартирі він забився в кут передпокою, принюхуючись до чужих запахів, не цікавлячись новим домом. Марія зробила з ковдри лежанку й постелила її на підлозі. Такса зараз же лягла, не зводячи з неї великих чорних очей.
— Як же тебе звати? — Марія почала вслух перераховувати собачі клички. — Не подобається? Може, Боніфатій?
Пес гавкнув.
— Ну й добре, Боніфатій. — Пес гавкнув ще раз. — Невже розумієш? За що ж тебе кинули?…
Вночі Марія чула, як цокотіли кігті по ламінату. Боніфатій вийшов із свого кута й оглядав кімнату. Лише вона порушилася — він миттю повернувся в передпокій. Але через кілька днів Боніфатій освоївся, нетерпляче скулив, коли Марія поверталася додому.
Весь двір заставлений машинами. Вигулювати Боніфатія доводилося на пустирі. Як тільки вони опинялися далі від доріг, Марія відстібала повідець. Спочатку боялася, що втече, але пес повертався за першим же покликом. Її дивувало, як він вправлявся бігати у високій траві на своїх коротких лапах.
Настав вересень, сухий і теплий, а з ним — заняття в університеті. Марія знову почала працювати вночі. Більшу частину дня Боніфатій залишався сам. Він нетерпляче чекав її, зустріВін зустрічав її радісним гавкотінням, і серце Марії знову наповнювалося теплом, адже вони знайшли одне одного серед цього холодного міста.