Невдале побачення

Кохання через помилку

Марія вийшла з офісу й глибоко зітхнула повітрям, насиченим осіннім холодком та ароматом опалого листя. День був сонячний, сухий — справжнє бабине літо. Ночі вже холодні, а вдень ще можна носити легкі сукні та кофточки.

Ішла й думала, що робити першим: забрати Тарасика з садочка й разом зайти до крамниці за продуктами, чи спочатку купити все потрібне, а потім уже йти за сином? У «Сільпо» завжди продають дріб’язкові іграшки, і хлопчик неодмінно почне благати купити щось. А грошей перед зарплатою замало, дарма що дитина забуває про нову річ уже через п’ять хвилин.

Марія глянула на годинник. Якщо поспішити, встигне зайти до магазину, занести покупки додому, а потім забрати дитину. Вона прискорила крок.

Йшла, не бачачи нікого навколо, вся в собі, складаючи в умі список: сіль не забути! Вона завжди закінчується раптово. Останнього разу вона спеціально йшла за сіллю, але, купивши купу іншого, про головне забула. «Морква… молоко… олія…» — повторювала вона, заглиблена у думки.

— Марійко! Коваленко! — раптом почула вона голос.
Вона ще кілька кроків пройшла на автоматі, перш ніж зупинитися й подивитися на жінку, що кликала.

— Не впізнаєш? Хто мені клявся у вічній дружбі? — засміялася та.

Марія зрозуміла, про яку клятву йдеться, і лише тоді впізнала шкільну подругу — Оксану Лисенко. Перед нею стояла вже не худа чорнява дівчинка-підліток, а елегантна жінка.

Оксана перевелася до їхньої школи у другому класі й сиділа з нею за однією партою аж до випускного. У восьмому класі вони поклялися дружити вічно. Та життя розвело їх. Видно, ніщо у цьому світі не довіку — ні дружба, а вже тим більше кохання.

— Вигляд у тебе такий стурбований, ніби вдома чекають семеро по лавках, — оглядаючи Марію, промовила Оксана.
Та почувала, що виглядає не найкраще поруч із блискучою подругою.

— А в тебе, бачу, все добре, — перевела тему Марія.

— Не скаржуся. Другого разу заміжня. А от дітей поки немає. А ти?

У голосі Оксани пролунала сумна нотка, і Марія вирішила не розвивати цю тему.

— Я не заміжня, але й не сама. У мене є син, — з гордістю сказала вона.

— Школу, мабуть, закінчує? Чи вже в університеті? — зацікавилася Оксана.

— Ні, він ще до садочку ходить, — усміхнулася Марія.

— Оце так! Ти ж у нас була така гарна, думала, перша вискочиш заміж. У всіх дітА потім, коли Марія вже й не сподівалася, Павло прийшов до неї з квітами й сказав, що хоче бути поруч із нею та маленьким Тарасиком назавжди.

Оцініть статтю
Соняшник
Невдале побачення