У Дмитрика була звичайна родина. Мама й тато любили його, як і він їх. Разом у вихідні ходили в кіно й театр, на ковзанку, а влітку їздили на південь. Вони збирали мушлі, тато вчив Дмитрика плавати… Потім збанкрутувала фірма, де він працював. І батько запив. А коли напивався, лаяв уряд, президента, закони. Усі були винні в тому, що він втратив роботу.
Коли мати, втомившись від його п’яних промов, просила тата піти й лягти спати, він накидався на неї. Останнім часом він одразу починав до неї чіплятися. Вона відсилала Дмитрика до його кімнати, але він усе чув, здригався від криків, від звуків розбитої посуду. Що він міг зробити?
Коли тато нарешті засинав, наповнюючи кімнату хропінням і кислим запахом перегару, мама приходила до Дмитрика, часто засинаючи з ним у його вузькому ліжку. Хлопчик помічав синці на її руках, навіть на обличчі. Вранці батько просив вибачення й клявся, що більше й пальцем її не торкнеться…
Ранком мама обережно йшла. Проспавшись, йшов і тато “шукати роботу”, як він казав. Дмитро залишався сам, робив уроки. Він навчався у третьому класі у другу зміну. Сам розігрівав собі обід, їв і йшов до школи.
Вечором усе починалося спочатку.
“Що, батько знову вчора тверезив?” — запитала сусідка Оксана Степанівна, що жила за стінкою.
“Так,” — коротко кивнув Дмитро.
“Чому мати не викликає поліцію?”
“Мені пора, я спізнююся до школи,” — хлопець поспішив геть.
“Ну біжи, біжи,” — зіткВони разом вийшли на мороз, дихаючи свіжим повітрям, і Дмитрик вперше за довгий час почував себе в безпеці – адже тепер у нього знову була мама, а це значило, що все буде добре.